— Сволота! — прошепотів він побілілими губами. — Тепер потрапиш куди слід! Ходім!
Червонопикий покірливо рушив, але Дюйшен знову рвонув його за плече і, дивлячись у вічі йому, промовив зривистим голосом:
— Ти гадаєш, що стоптав її, як траву, загубив її?.. Брешеш, минулися твої часи, тепер її час, а тобі на цьому кінець!..
Червонопикому дали взути чоботи, зв'язали йому руки й навалили на коня. Один з міліціонерів повів коня за повід, другий їхав слідом. Я сіла на Дюйшенового коня, сам Дюйшен ішов поряд.
Коли ми рушили, позаду пролунав дикий, нелюдський зойк. Це бігла за нами чорна жінка. Вона, мов божевільна, підскочила до чоловіка і каменем збила його лисячу шапку.
— За кров мою випиту, душогубе! — репетувала вона нестямним голосом. — За чорні дні мої, душогубе! Не відпущу тебе живим!
Мабуть, років сорок не підводила вона голови. А тепер прорвалося все, що накопилось, все, що накипіло у неї на душі. її пронизливий крик бентежно лунав у скелях міжгір'я. Вона забігала то з одного боку, то з другого, кидала в чоловіка, боязко зіщуленого, кізяком, камінням, грудками глини, всім, що потрапляло їй під руку, і викрикувала прокльони:
— Щоб трава не росла там, де ступить нога твоя! Нехай кістки твої залишаться в полі, щоб ворон виклював тобі очі. Не приведи господи побачити тебе ще раз! Згинь 3 моїх очей, згинь, потворо, згинь, згинь, згинь! — прокричала вона, потім замовкла, а далі, знову заголосивши, кинулася геть. Здавалося, вона тікала від свого волосся, що розвівалося на вітрі.
Якраз наспіли сусіди, вони кинулися на конях доганяти її.
Як після жахливого сну, гуділо у мене в голові. Приголомшена, пригнічена, їхала я на коні. Дюйшен ішов трохи попереду, тримаючи в руці повід. Він мовчав, низько похиливши забинтовану голову.
Минуло чимало часу, перш ніж злощасне мія"гір'я залишилося позаду. Міліціонери заїхали вже далеко вперед. Дюйшен спинив коня і вперше подивився на мене змученими очима.
— Алтинай, я не зумів уберегти тебе, прости мене, — сказів він. А потім взяв мою руку і підніс до своєї щоки. — Та коли ти навіть простиш мене, я сам ніколи не прощу собі цього...
Я заридала й припала до гриви коня. А Дюйшен стояв поряд, мовчки гладив моє волосся і чекав, поки я наплачуся.
— Заспокойся, Алтинай, поїдемо, — сказав він нарешті. — Слухай, що я тобі розкажу. Позавчора був я у волості. Ти поїдеш до міста вчитися. Чуєш?
Коли ми зупинилися біля дзвінкої прозорої річечки, Дюйшен сказав:
— Здізь з коня, Алтинай, та вмийся. — Він витяг з кишені кусочок мила. — На, Алтинай, не жалій. А хочеш, я одійду вбік, попасу коня, а ти роздягнися, викупайся в річці. І забудь про все, що було, та ніколи не згадуй про це. Викупайся, Алтинай, легше стане. Гаразд?
Я кивнула головою. І коли Дюйшен відійшов убік, я роздяглася й обережно ступила у воду. Білі, сині, зелені, червоні камінці глянули на мене з дна. Бистрий голубий потік закипів з булько-тінням біля кісточок. Я зачерпнула пригорщами води і плеснула собі на груди. Холодні струмочки побігли по тілу, і я мимоволі засміялася, вперше за ці дні. Як приємно було сміятись! Ще й ще раз я обдала себе водою, а потім кинулася в глибінь потоку. Течія стрімголов виносила мене на обмілину, а я вставала й знову кидалася в бурунистий, вируючий потік.
— Понеси, вода, геть з собою весь бруд і всю погань цих днів! Зроби мене, вода, такою ж чистою, як ти сама! — шепотіла я і сміялася, сама не знаючи чого.
Чому сліди людські не залишаються навіки на дорогих людям, пам'ятних місцях? Коли б зараз я знайшла ту стежку, якою ми з Дюйшеном поверталися з гір, я припала б до землі і поцілувала вчителеві сліди. Стежка ця для мене — всім шляхам шлях. Хай будуть благословенні той день, та стежка, та путь, якою повернулася я до життя, до нової віри в себе, до нових надій та світла... Спасибі тому сонцю, спасибі землі тієї пори...
А через два дні Дюйшен повіз мене на станцію.
Залишатися в аїлі після всього, що скоїлося, я не хотіла. Нове життя треба буде починати на новому місці. Та й люди визнали моє рішення правильним. Проводжали мене Сайкал і Караке, вони метушилися, плакали, як малі діти, совали мені мішечки та вузлики на дорогу. Прийшли попрощатися зі мною й інші сусіди, навіть суперечник Сатимкул.
— Ну, з богом, дитинко, — сказав він, — ясної путі тобі. Не бійся, живи за наказом учителя Дюйшена — то й не пропадеш. Що вже там казати, ми теж дещо розуміти стали.
Учні з нашої школи довго бігли за бричкою і довго махали мені вслід...
Я їхала разом з кількома дітьми, котрих теж посилали до ташкентського дитбудинку. На станції нас чекала жінка-росіянка в шкіряній куртці.
Скільки разів потім проїжджала я мимо цієї затіненої тополями маленької станції в горах. Мені здається, що половину серця свого я назавжди залишила там.
В бузковому хисткому світлі весняного вечора було щось таке сумне й щемляче, мовби сам присмерк знав про наше розставання. Дюйшен намагався не показати, як боляче йому, як тяжко у нього на душі, та я ж знала: такий же біль клубком підступав у мене до горла. Дюйшен пильно дивився мені у вічі, руки його гладили моє волосся, моє лице, навіть ґудзики на моєму платті.
— Я б тебе, Алтинай, ніколи й на крок не відпустив од се-
бе, — сказав він. — Але не маю права заважати тобі. Ти повинна впитися. А я ж не дуже-то грамотний. їдь, там краще буде... Може, ти станеш справжнім учителем і тоді згадаєш нашу школу, може й посмієшся... Нехай буде так, хай буде так...
Вдалині загудів паровоз, сповнюючи луною станційну ущелину, замерехтіли вогні поїзда. Народ на станції заворушився.
— Ну от, зараз ти поїдеш, — затремтілим голосом промовив Дюйшен, стискаючи мені руку.— Будь щаслива, Алтинай. І головне — вчися, вчись...
Я нічого не могла відповісти: сльози душили мене.
— Не плач, Алтинай. — Дюйшен втер мені очі. І раптом згадав: — А ті топольки, що ми з тобою посадили, я сам вирощуватиму. І коли ти повернешся великою людиною, то побачиш, які вони будуть гарні.
В цей час підійшов поїзд. Вагони зупинилися з шумом і брязкотом.
— Ну, давай попрощаємося! — Дюйшен обійняв мене і міцно поцілував у лоб. — Будь здорова, щасливої дороги, прощай, рідна... Не бійся, йди сміливіше.