— Хто це там схлипує за пічкою?
— Та не Алтинай, перелякалася допіру, от і плаче,— сказала Сайкал.
— Алтинай? Звідки вона? — Дюйшен схопився з місця і, ставши навколішки біля мого узголов'я, торкнувся мого плеча: — Що тобі, Алтинай? Ти чого це плачеш?
А я відвернулася до стіни і ще дужче залилася слізьми.
— Та що це ти, люба, чого ти так злякалася? Ну хіба можна так, ти ж у нас велика вже... Ну-бо, глянь на мене...
Я міцно обняла Дюйшена і, уткнувшись в його плече мокрим гарячим лицем, нестримно схлипувала й нічого не могла вдіяти З собою. Мене била радість мов у лихоманці, і я безсила була вгамувати її.
— Та у неї, либонь, серце зрушилося з місця! — занепокоївся Картанбай і теж підвівся з кошми.— Ану, стара, замов, пошепчи їй трохи, та швидше...
І всі вони враз сполошилися. Сайкал нашіптувала заклинання, бризкала мені в лице то холодною, то гарячою водою, обдавала парою і сама плакала разом зі мною.
Ах, коли б вони знали, що серце моє "зрушилося з місця" від великого щастя, про яке я не в силі була розповісти, та, ма-буть^ і не зуміла б.
І поки я не заспокоїлася й не заснула, Дюйшен сидів біля мене і тихенько гладив холоднуватою рукою мій гарячий лоб.
* * *
Зима відкочувала за перевал. Уже гнала свої сині табуни весна. З відталих, набряклих рівнин потекли в гори теплі потоки повітря. Вони несли з собою весняний дух землі, пахощі щойно надоєного молока. Вже поосідали замети, і рушила крига в горах, і бренькнули струмки, а потім, з'єднуючись в течіях, вони хлинули бурхливими, нищівними річками, сповнюючи шумом розмиті яри.
Може, це й була перша весна моєї юності. В усякому разі, вона здавалася мені кращою за попередні весни. З бугра," де стояла наша школа, перед очима розкривався чудовий світ весни. Земля, ніби розкинувши руки, збігала з гір і неслася, не в силі Зупинитися, в мерехтливі срібні далі степу, оповиті сонцем і легким, прозорим серпанком. Десь за тридев'ять земель голубіли талі озерця, десь за тридев'ять земель ржали коні, десь за тридев'ять земель пролітали в небі журавлі, несучи на крилах білі хмари. 3ВІДКИ летіли журавлі і куди вони кликали серце такими томливими, такими трубними голосами?..
З настапням весни ми зажили веселіше. Ми вигадували різні ігри, безпричинно сміялися, а після уроків від самої школи до аїлу всю дорогу бігли, голосно перегукуючись. Тітці не подобалося це, і вона не пропускала нагоди вилаяти мене.
— А ти чого це пустуєш, дурепо? І діла тобі нема, що в дівках засиділася. У добрих людей такі, як ти, давно заміж повиходили, родичів у дім добавили, а ти... Знаишла собі забаву до школи ходити... Та стривай, я тебе ось приберу до рук...
Відверто кажучи, я не дуже-то брала близько до серця тітчині погрози: це ж не новина — все життя лається. А сказати про мене, що я засиділася,— і зовсім несправедливо було. Я просто витяглася за цю весну.
— Ти ще лахмате дівчисько,— сміявся Дюйшен.— Та до того ж, здається, й руде!
Його слова мене анітрошечки не ображали. Звісно, думала я про себе, я лахмата, але все-таки не зовсім руда. А от коли я виросту, стану справжньою нареченою, то хіба ж я буду отака? Нехай подивиться тоді тітка, яка я буду гарна. Дюйшен каже, що у мене очі сяють, як зірочки, і лице відкрите.
Одного разу, коли я прибігла з школи, у нас в дворі стояло два чужих коня. Судячи по сідлах, по збруї, хазяїни їхні приїхали з гір. І раніше траплялося, що вони завертали до нас по дорозі з базару чи до млина.
Ще біля дверей мене різонув якийсь неприродний сміх тітчин: "Та ти, племінничку, не дуже-то журися, не збіднієш. Зате потім, коли дістанеш голубку в руки, добрим словом мене згадаєш. Хі-хі-хі!" У відповідь хтось підтакував і лунав регіт, а коли я з'явилася на порозі, всі одразу замовкли. Біля розстеленої на кошмі скатерті сидів мов пень червонопикий гладкий чоловік. Він скоса глянув на мене з-під лисячої шапки, насунутої на спітнілий лоб, і, кашлянувши, опустив очі.
— А, донечко, повернулася, заходь, люба! — ласкаво посміхаючись, зустріла мене тітка.
Дядько сидів на краєчку кошми теж з якимсь незнайомий) мені чоловіком. Вони грали в карти, пили горілку і їли бешбармак. Обидва були п'яні, і їхні голови якось дивно хиталися, коли вони ляскали картами.
Наш сірий кіт підкрався був до скатерті, але червонопикий так стукнув його по голові кісточками пальців, що той, дико вискнувши, відскочив убік і забився в куток. Ох, як же боляче було йому! Мені захотілося піти від цих людей, та я не знала, як це зробити. Мене виручила тітка.
— Донечко,— промовила вона,— там у казані їжа, поїж, поки не захолола.
Я вийшла, але мені не сподобалася така поведінка моєї тітки. І на душі у мене стало неспокійно. Я мимоволі насторожилася.
Години через дві приїжджі сіли на коней і поїхали в гори. Тітка зараз же почала обкладати мене звичайною лайкою, і у мене відлягло од душі. "Значить, вона просто сп'яну була такою ласкавою",— вирішила я.
Якось незабаром після цього до нас прийшла стара Сайкал. Я була надворі, але почула, як вона сказала:
— Та що це ти, бог з тобою! Занапастиш ти її.
Перебиваючи одна одну, тітка й Сайкал про щось палко засперечалися, а далі стара вийшла з дому дуже розгнівана. Вона кинула на мене сердитий і разом з тим жалісливий погляд і мовчки пішла. А мені стало якось не по собі. Чого вона так подивилася на мене, чим я їй не догодила?
Другого дня в школі я одразу помітила, що Дюйшен похмурий і чимсь стурбований, хоч і намагався не виказувати нам цього. І ще я помітила, що він чомусь не дивиться в мій бік. Після уроків, коли ми всі юрбою вийшли з школи, Дюйшен гукнув на мене:
— А підожди-но, Алтинай.— Учитель підійшов до мене, пильно подивився мені у вічі і поклав руку на плече.— Ти додому не йди. Ти зрозуміла мене, Алтинай?
Я аж обмерла від страху. Тільки тепер я збагнула, що збиралася зробити зі мною тітка.
— Я сам за тебе відповім,— сказав Дюйшен.— А житимеш ти поки що у нас. І далеко од мене не ходи.
Мабуть, на мені лиця не було. Дюйшен взяв мене за підборіддя і, дивлячись у вічі, усміхнувся, як завжди.
— Та ти, Алтинай, не бійся! — засміявся він.— Коли я з тобою, нікого не бійся. Вчися, ходи до школи, як і досі ходила, і ні про що не думай... А то я ж знаю, яка ти боягузка... Та, до речі, давно збирався розповісти тобі.— Мабуть, згадавши щось чудне, він знову засміявся.— Пам'ятаєш, того разу Караке встав спозаранку і кудись зник. Дивлюся, приводить — кого б ти думала? — знахарку, Джайнакову стару. "Навіщо?" — питаю. "Не-хай5— каже,— пошаманить, а то в Алтинай серце зрушилося з місця від страху". А я й кажу: "Женіть її з двору, від неї інакше як однією вівцею не відкараскаєшся. А ми не такі багаті. Коня подарувати теж не можемо: вовкам віддали..." А ти ще спала. Так я й випровадив її. А Караке потім цілий тиждень не розмовляв зі мною, образився. "Ти,— каже,— підвів мене, старого". І все-таки хороші вони старики, виняткової доброти люди. Ну, тепер ходімо додому, ходім, Алтинай...