Я дістав з кишені джинсів пластиковий пакет, витягнув з нього газетний згорток. У газеті лежали шматочки жовтої смоли, схожої на бурштин. На дотик вони були мильними, легкими і мали восковий солодкуватий запах.
— Що це у тебе? — запитав шофер. — Бджіл розводиш?
— Ні. Ліки, — сказав я.
Шофер натиснув на гальма. Я ледве встиг підхопити шматочки смоли. Машина з'їхала на узбіччя.
— Слухай, — запитав шофер. — Ти це де знайшов?
— У печері.
— Правильно! — зрадів шофер. — Чого ж мовчиш? Гірський бальзам знайшов. Від усіх хворіб лікує?
— Люди похилого віку вірять, — сказав я.
— Ти старому Багратові син? Чому ж раніше мовчав?
— Не син я йому. Син доручив передати.
— У мене мати вмирала, просила мене дістати. А де дістанеш? Тепер усі гори вже відомі, а місця справжні забули. І медицина не вірить. Не перевірено, кажуть.
— Вам потрібно? — запитав я.
— Навіщо? Я здоровий. А думаєш, допоможе? Мені дільничний лікар тоді сказав, що в старовинній медицині був сенс. Ти теж так гадаєш?
— Не знаю, — сказав я. — Дуже важливо, коли хворий вірить у ліки.
— Правильно. Мені від усіх хвороб аспірин допомагає.
Ми знову вибралися на дорогу і кілометри через два з'їхали з неї на путівець. Синя стрілка указувала на вивісці: "Мокві — 4 км.".
Старий будинок був обвитий диким виноградом. За огорожею голубилися в світанковому холодку трояндові кущі. Троянд іще не було. Рано бути трояндам. Цуценя, піднявши рване вухо, підбігло до хвіртки і, виляючи хвостом, старцювало.
— Спасибі, — сказав я шоферові. — Я запам'ятав ваш номер, не турбуйтеся. Я завтра вас знайду.
— Завтра я не працюю, — сказав шофер, виймаючи з кишені годинник. — Візьми. Із самого початку сказав би, в чому справа...
— Нехай годинник у вас залишиться.
— Ти що, думаєш, я тебе за паршиві гроші возив?
Я узяв годинник.
— Хочете, поділюся з вами бальзамом?
— Навіщо мені. Моя мати вже померла, а я здоровий.
— Може, стане в нагоді.
— Мені від усіх хвороб аспірин допомагає. Ти поспішай, синку, може, старий Баграт тебе чекає.
Я штовхнув хвіртку. Цуценя ввічливо відступило убік і побігло переді мною до веранди. Виноградні лози тунелем перекривали доріжку, і доводилося нагинатися.
"У повній пітьмі я почув голос Теймура: "У кого аварійний ліхтар?" В ту мить, коли почався обвал, ми сиділи за нашим довгим кам'яним столом і чекали, коли доктор, була його черга чергувати, принесе суп. Ми щойно вмилися в підземному струмку, склали в кутку, біля рації, каски і гумові костюми. Ми вимоталися, тому що пройшли за той день півкілометра і один підступний і важкий сифон. Ми сиділи за довгим столом, і нам було весело, тому що все виходило добре і далі мав бути ще один зал, і, певно, немаленький. Завтра ми шукатимемо до нього підходи. І ось тоді почався обвал. У обличчя вдарило туге й холодне повітря..."
Я зупинився на веранді. У будинку було тихо. Звідси було видно село, що збігало вниз, до річки, стадо, розсипане по надто зеленій, молодій траві узгір'я. Пахло димом. Річка була закрита туманом. По вулиці скрипіла гарба. Було вже зовсім світло.
Маленька старенька в довгій, до землі, чорній спідниці і в хустці, що закривала чоло, виглянула з дверей. У руці у неї було відро.
Я привітався.
— Ти до Баграта, синку? — запитала старенька, нітрохи не здивувавшись ранньому гостеві. — Він уже прокинувся.
Баграт виявився могутнім дідом. Широке, старе, з блискучими кулями на спинці ліжко було йому тісним. Старий, певно, давно хворів. Він висох, і шкіра щік і чола здавалася дуже темною, особливо за контрастом із білою, жовтуватою бородою і довгими пасмами білого волосся. Блакитні очі старого зберегли чистоту барви і зіркість. Старий підняв широку, кістляву долоню, ніби вирізьблену із старого дерева.
— Що з Резо? — запитав він.
Він дивився на мене так, наче я стояв далеко-далеко, на схилі гори, наче я був гінцем, від якого не можна чекати добрих звісток, як їх не чекають від посланців долі. І старий заздалегідь був готовий витерпіти ще один удар, на які таке щедре довге життя, але й здаватися перед долею він не мав наміру.
— Сідай, — сказав він мені раніше, ніж я міг відповісти.
— Резо живий і здоровий, — сказав я.
— Сідай, — повторив старий.
Здається, він мені не повірив.
— Резо живий. Передає вам привіт і турбується про ваше здоров'я.
— Коли ти його бачив?
— Вчора.
— Вранці?
— Вдень.
— У мене було погане передчуття вчора вранці, — сказав старий. — Ти де його бачив?
— У печері. Ми там працюємо. У експедиції.
— Правильно. У печері. І ти кажеш, що нічого не було?
Брехати йому було годі.
— Був обвал, — сказав я. — Але ми встигли відійти. Всі живі.
— А чому сам Резо не прийшов?
— Він залишився там працювати.
— А чому ти такий брудний? Що з твоєю головою? Ти втомився?
Старенька принесла тацю з нарізаним сиром, коржиками і гранчастою карафою, наповненою жовтим вином.
— Посунь сюди стіл, — наказав мені старий. — снідатимемо.
Я зробив, як велів старий.
— Як тебе звуть? — запитав старий, наливаючи вино в стакани.
— Гіві, — відповів я.
— Я не знаю Гіві серед друзів мого Резо.
— Я нещодавно в експедиції.
— Ти брешеш мені, — сказав старий, не засуджуючи мене. Просто констатував сумний факт. Потім додав: — Лікар заборонив мені пити вино. Особливо вранці. Я не слухаюся лікаря.
— Резо просив мене привезти вам гірський бальзам. Він не міг приїхати сьогодні, а мені було по дорозі.
Я розгорнув газету і простягнув шматочки смоли старому. Якби на моєму місці був Гіві, він оцінив би патетичність моменту. Але ж я і є Гіві. Чи я Бесо?
— Спасибі, синку, — сказав старий. Він понюхав грудку смоли. — Це справжній гірський бальзам. Резо вже другий рік шукає його для мене. Спасибі, що не пошкодував часу і привіз старому ліки. Коли тобі багато років і ти знаєш про безсилля лікарів, доводиться вірити в засоби, якими користувалися твої предки. Коли побачиш Резо, передай йому, що батько дякує йому і я постараюся встати на ноги до його повернення. А скоро Резо повернеться?
Старий мені вірив. Але старий був гордий.
— Я гадаю, що він повернеться навіть раніше терміну. Можливо, через день або два він уже буде тут.
І тут-таки я зрозумів, що попався. Не можна було цього говорити. Старий краще за мене знав, що Резо повинен був працювати під землею, принаймні, ще два тижні. Мені слід було раніше звернути увагу на настінний календар, який висів над головою старого. Місяць квітень був обведений червоним олівцем, і дні з другого числа до сьогоднішнього дня були перекреслені хрестиками. Старий рахував дні.