— А ти як, Гіві, про це думаєш? — запитав мене Лорд.
— Я думаю, що можна приступати, — сказав я.
Давид замуркотів щось про свій досвід і готовність... Лорд уже йшов до лабораторії.
— Давиде, — спробував я його втішити. — Кожному своє, як казали греки.
— Римляни, — поправив мене освічений Давид.
— Кожному своє, — повторив я. — Хтось повинен працювати головою, а хтось бігати ніжками.
Я люблю нашу установку, напевно, тому, що за цю любов мені платять зарплату і іноді дають премії. І ще тому, що тямлю в ній значно менше Лорда і навіть менше Давида. Хоча ніхто не розуміє її цілком. Вона справжня жінка: непередбачувана і вередлива. Вона може обдарувати тебе приголомшливими даними, а потім образитися на щось і відмовитися з тобою співробітничати. Вона займає половину другого поверху і підвал, куди йдуть інженери, що ставляться до нас, медиків, як до людей другого гатунку, придатних лише на те, щоб губити їх винаходи. Інженери зробили установку, ми розробили методику її застосування, і всі одні одними взаємно незадоволені. Хоча в цьому є певна частка кокетства.
Операційну лабораторії нещодавно відремонтували і облицювали блакитною плиткою. Відтоді операційна здавалася мені схожою на ванну кімнату в готелі, особливо коли ламався кондиціонер. А кондиціонери, як відомо, ламаються лише в саму спеку. Не покрита плиткою була лише права від дверей стіна, яку займала контрольна панель і пульт управління.
Я зазирнув до операційної крізь скляні двері. Русико готувала інструменти. У жовтому халаті вона виглядає ефектно. Коли Русико підвела голову і посміхнулася мені, я зобразив на обличчі захоплення її чарівною красою, але боюся, що вона знову мене не зрозуміла...
Я пішов голитися. Я вже змирився з тим, що раз на тиждень мені доводиться голити голову, і втішаю себе тим, що після цього схожий на Маяковського. Мої знайомі вважають, що гоління — моє дивацтво, спосіб подолати інтелектуальну неповноцінність. Більшість моїх знайомих інтелігенти, і тому вони нічого не тямлять у житті.
Я голився і згадував, як ми вперше два з гаком роки тому ввімкнули установку. Руслан і руда собачка з цирку, не пам'ятаю, як її звали, лежали прив'язані до столів у цій самій операційній. Тільки операційна тоді була біла, фарбована масляною фарбою, стеля протікала, і на ній були красиві розводи. Про розводи я дізнався пізніше, коли сам потрапив на один із столів. Я ввів голку в мозок Руслана, Нателла фіксувала датчики. Лорд хвилювався і тому був з нами різкий і гарчав на Русико. Давид і інженери метушилися біля пульта, і, хоча через десять хвилин головний інженер сказав: "Пішов запис", ми ні в чому не були впевнені.
Коли собаки прокинулися, ми стежили за ними, мов ревнивці за дружинами, а собаки хлебтали молоко, жерли м'ясо, і Руслан дивився на дресирувальника порожніми очима. А ми ж спеціально вибрали циркового песика, тому що він багато що в житті випробував і вмів значно більше, ніж ординарний пес Руслан. Дресирувальник бурчав. Він не вірив, що можна закривати пам'ять, записати і передати Русланові все те, що знає його руде собача. Ми й самі сумнівалися, і це було найпаршивіше, тому що на цю справу було розтринькано декілька років і масу грошей, і всі ці роки багато серйозних людей вважали Лорда за шарлатана, його друзів-інженерів за шарлатанів, а нас з Давидом і іншу дрібноту навіть не за шарлатанів, а просто за ідіотів.
До вечора того-таки дня, коли скептично налаштований дресирувальник знов приступив до Руслана зі своїми докучаннями, наш дорогоцінний пес зобразив на морді професійну огиду, пройшовся на задніх лапах, зробив сальто і незграбно стрибнув крізь затягнуте цигарковим папером кільце. Рудий ресик вражено дивився на нього і підказував на собачій мові, що робити далі. Руслану гидко було займатися справами, негідними чесного великогабаритного пса, але він займався, тому що в його пам'яті вже лежали знання, отримані ним від рудого песика. Через два дні він про все забув і повернувся до звичайного невибагливого життя.
Дресирувальник, не повіривши, що собаку можна за п'ять хвилин навчити всьому, що його підопічні вбирали в себе місяцями виснажливої праці, забравши свого голеного песика, розрахувався в бухгалтерії і залишився нами незадоволений. А ми влаштували великий бенкет на дачі Лорда і нескромно прославляли один одного в тостах і промовах. А ще через три місяці я вперше потрапив на операційний стіл як піддослідний кролик і відтоді ходжу поголений наголо і намагаюся нікому не показувати шрамів над правим вухом.
Все це не означає, що ми відтоді котилися до слави по рейках. Ми пленталися до неї, провалюючись у вовчі ями, блукаючи гірськими стежинами, і регулярно поверталися до початку шляху, охоплені гнітючою думкою про те, що ніколи з цього лабіринту не виберемося. Ми працювали з найрозумнішими собаками в Грузії, а вони чомусь передавали своїм наступникам лише уривки дурних спогадів або манеру кусатися нишком. Ми плекали макак і мавпочок, які ніяк не могли отримати від інформантів елементарні навики кидати шкіркою банана в нелюбимого доглядача. Ми, нарешті, жертвували собою, і я два дні підряд мучився застарілим розкаянням Давида, який, виявляється, в семирічному віці вкрав запонку в дідуся Іраклія і з жаху від скоєного запустив її в Куру. Цей злочин не був розкритий, але Давид все одно карався.
У мене голова розламувалася від його розкаяння. Його найбільше турбувало, щоб я не вводив до щоденника експерименту імені дорогого дідуся.
Цілісної картини у нас не вийшло, передача була ненадійною, і хоча прийнято говорити, що негативний результат — той-таки результат, у нас їх накопичилося стільки, що вистачило б на повне заперечення всіх досягнень Ньютона, Ейнштейна і Нільса Бора, разом узятих.
— Гіві, ти готовий? — запитала Нателла. — Хворого вже привезли.
— Я як піонер, — відповів я, — завжди готовий. Ти була коли-небудь піонеркою?
— Гіві, — Нателла подивилася на мене з докором.
Їй хотілося, щоб я був такий же серйозний і талановитий, як Лорд, щоб я був альтруїстом. Вона з жіночою недалекоглядністю не розуміла, що, виконавши всі її умови, я втратив би для неї усіляку привабливість. Щоб відволікти Нателлу, я повідомив їй: