Лиш одна Параня була якось не своя... Она нажала цілу копу [31], так само як кождий пересічний [32] жнець. Через цілий день, як довго тривала робота, не чула она втоми, аж коли робота скінчилася і люде пустилися в дорогу додому, почула Параня в собі нагло якусь охлялість, неповоротність в руках, в ногах і в цілім тілі. Бідна дівчина була ще непривична до так тяжкої праці, она перший раз в житю перебула той "іспит зрілості", з того і втомилась. Однак за другим, за третім разом людина набирає вправи [33], а тогді і втоми в такім степені не чує. Се річ звичайна... Найбільшим бажанням Парані було не дати по собі пізнати того умученя перед другими, щоби з неї ніхто не сміявся, і для того удавала она веселість і бадьорість. Дівчата співали, і она також силувалася співати, хоч чула добре, що у неї, нема до того ні найменшої охоти. Дядько Прокін ішов поруч з молодіжію і оповідав смішності, з чого всі заходились від реготу. І Параня також сміялася, але она чула добре, що єї сміх не такий, як удругих, она навіть не знала гаразд, що таке смішне дядько Прокіп говорить...
З-за овиду [34] викотився круглолиций місяць. Вечір став чудово гарний, величавий... До села було вже недалеко, а дівчаїа, мов навмисне, звільняли [35] ходу, щоб довше бути разом, та повеселитися після цілоденної праці, та наслухатись смішних оповідань дядька Прокопа.
Але дядько Прокіп був іншої гадки, як дівчата; ему було спішно повечеряти та заритись де в солому на нічний відпочинок, для того і сам ішов скорше і підганяв дівчат до скоршого ходу.
— Ану, козоньки! — говорив він.— Не приставайте ви так дуже, а поспішайте скорше, бо тепер не Великдень з гагілками, а жнива, час гарячий, треба йти спати, щоб завтра знов стати до роботи...
І дівчата, раді не раді, мусили підбігати за, дядьком Прокопом.
Вкінці прийшли до села, і тут громадка людей стала чимраз зменшатись. Тут то там хтось з людей зближався до своїх воріт та й прощався зпрочими: "Добраніч, дядьку!.. Добраніч, подруженьки! А кличте нас завтра рано, не втікайте!.."
Вдова Мариська чекала вже на свої діти з вечерою, з пісненькою, скромненькою... Діти прийшли. Параня не впала до хати зі співом і гамором, як се дотепер бувало, а вступила поважно, тихо, повісила серп на кілочку під образом, сама сіла на лавці і тяжко зітхнула. Она виглядала мов та пташка, прибита сльотою, що опустила крильця і вже не здібна [36] до дальшого лету.
— А що.Параню,— заговорила мати,— втомилася дуже? правда?
— Втомилася, мамо,— відповіла дівчина,— ми всі троє нажали по копі...
— Правда? А я тобі все казала: не дурій! Жни поволі, розважно,— докоряла мати,— а ти все рвалася цілий день наперед, як дурна коза, щоби всіх, навіть матір, випередити... Пам'ятай же, май розум на другий раз та роби вміру, після сили [37], як Бог приказав, а тепер сідай вечеряти та йди спати, відпочинь...
Їй жаль було своєї єдиної донечки, кришечки, що так утомилась цілоденною працею в полі... Але она потішалася тим, що єї доня вдалася ні в кого, тілько в неї, в свою маму... Вдова Мариська пригадала собі, що і она колись так само втомилась, коли вийшла малою дівчиною перший раз на жниво, але потім набрала вправи й уміркуваня [38], так що і втоми опісля не було чути... Вдова Мариська пригадала собі, що она колись за молодих літ була першою робітницею в селі, та що, власне, для того, хоч она, сирота, нічого не мала, посватав єї небіжчик чоловік... Так і Параню хтось посватає — рішила она в своїй голові — може, навіть який багацький син... Бо ж з неї робиться красна дівчинка, а яка роботяща, моя донечка, голубонька єдина... Господи Боже, благослови єї та дай їй добру долю...
По вечері мати лягла спати на постелі в хаті, а Параня з братом пійшли до стодоли на сіно. Ах, як она бажала на дорозі дістатися чимскорійше до того затишного місця на відпочинок! — і кинулась она, мов камінчик, на запашне сіно... Лежачи горілиць, слухала она з якоюсь неописаною любостію [39], як десь на сіножаті все рівномірно диркав деркач, під підвалиною [40] в стодолі цвіркав сверщок, а котрийсь з сусідів молотив при місяці жито на хліб. Тут прийшла Парані до голови думка: що за силу мусить мати той хлоп, коли він не тілько працював цілий день у полі, але ще вночі, замість іти спати, гопає ціпом, що аж відголос [41] розходиться... Брат не спав; він сидів на сіні біля сестри і шептав молитви. Дівчина пригадала собі, що она також по вечері ще не молилась, і їй стало совісно, она забажала відмовити принаймі отченаш, Богородице-діво... Она хотіла піднестися, сісти, перехреститись… однак ноги, руки, крижі видались їй тугими, мов з олова, ніяк не можна їх піднести, ні ними рушити... Тут виринув в уяві бідної дівчини дядько Прокіп... що ніби той дядько Прокіп виставив з-під сивих усів кінець язика і усміхаєсь глумливо до неї; деркач на сіножаті все диркає рівномірно, а сверщок цвіркає, а сусід молотить жито на хліб... Однак ті голоси ніби все більше й більше віддаляються, все тихшають... Брат уже перестав молитися, він перехрестився впосліднє, ліг спати; деркач і сверщок вже замовкли, ще лиш трохи чути, як молотить сусід, але вже десь ніби дуже далеко... Вкінці всьо затихло, дівчину опускає самосвідомість, вона засипляє глибоким, твердим, молодим сном...
Надворі красна, тепла, чудова ніч, ціле село спить після тяжкої праці глибоким сном, навіть чоловік, що молотив недавно жито на хліб, пійшов спочивати в солому. Лиш пес від часу до часу десь гавкне в селі, зрештою всьо тихо...
Крізь шпару в стодолі ллє місяць своє промінє на сіно, одна зірочка цікаво заглядає, дивиться на личко сплячої дівчини, а в місячнім промені понад головою Парані уноситься одинокий комар та бринить, виспівує:
— Спи, Параню, бо ти дуже втомлена, спи, рибонько, набирай сили, щоби і завтра знову нажала копу на панськім лані твоїй неньці на потіху, на славу...