Я й собі встав і, поклавши жмут шерсті й клубок на підвіконня, вийшов у вітальню і спинився здивований: посеред кімнати лежало, розчепіривши лапки, смугасте котеня; Зінаїда стояла перед ним на колінах і обережно піднімала йому мордочку. Коло княгині, заступаючи мало не весь простінок між вікнами, стояв білявий, у кучерях, молодець, гусар з рум'яним обличчям і витрішкуватими очима.
— Яке кумедне! — казала Зінаїда,— і очі в нього не сірі, а зелені, і вуха які великі! Спасибі вам, Вікторе Єгоровичу. Це дуже мило з вашого боку!
Гусар, в якому я пізнав одного з тих молодиків, що їх я бачив напередодні, посміхнувся й уклонився, клацнувши при цьому шпорами і брязнувши колечками шаблі.
— Ви зводили вчора сказати, що бажаєте мати смугасте котеня з великими вухами... от я і добув. Слово — закон.— І він ще раз уклонився.
Котеня тоненько писнуло і почало нюхати підлогу.
— Воно голодне! — скрикнула Зінаїда.—Воніфатію, Соню! принесіть молока.
Покоївка у старій жовтій сукні, з полинялою хустинкою на шиї увійшла з блюдечком молока в руці і поставила його перед котеням. Котеня здригнулося, замружило очі і почало хлебтати.
— Який у нього рожевий язичок,— сказала Зінаїда, прихиливши голову мало не до підлоги і заглядаючи йому збоку під самий ніс.
Котеня наїлось і почало муркотіти, манірно перебираючи лапками. Зінаїда підвелась і, повернувшись до покоївки, байдуже мовила:
— Візьми його.
— За котеня — ручку,— промовив гусар, широко усміхнувшись і стенувшись всім своїм могутнім тілом, туго затягнутим у новий мундир.
— Обидві,— відказала Зінаїда і простягла йому руки. Поки він цілував їх, вона дивилася на мене через плече.
Я стояв нерухомо на одному місці і не знав — чи мені засміятись, чи сказати щось, а чи просто промовчати. Раптом у розчинених дверях передпокою я запримітив постать нашого лакея Федора. Він подавав мені знаки. Я машинально вийшов до нього.
— Чого тобі? — спитав я.
— Матінка прислали за вами,— сказав він пошепки.— Вони гніваються, що ви з відповіддю досі не вернулись.
— Та хіба я давно тут?
— Годину з лишком.
— Годину з лишком! — повторив я мимоволі і, вернувшись до вітальні, почав розкланюватись і шаркати ногами.
— Куди ви? — спитала мене княжна, глянувши з-за спини гусара.
— Мені треба додому. То я скажу,— додав я, звернувшись до княгині,— що ви завітаєте до нас десь о другій годині.
— Так і скажіть, батечку.
Княгиня похапцем дістала табакерку і так гучно понюхала, що я аж здригнувся.
— Так і скажіть,— повторила вона, слізливо моргаючи і кректячи.
Я ще раз уклонився, повернувся і вийшов із кімнати з тим почуттям ніяковості в спині, яке відчуває юнак, коли він знає, що йому дивляться услід.
— Глядіть же, мсьє Вольдемар, заходьте до нас,— крикнула Зінаїда і знову розсміялась.
"Чого це вона все сміється?" — думав я, повертаючись додому в супроводі Федора, який нічого мені не говорив, але йшов за мною явно незадоволений. Матінка мене покартала і здивувалась: що я міг так довго робити у тієї княгині? Я нічого їй не відповів і пішов до себе в кімнату. Нараз мені стало так сумно... Я силкувався не плакати... Я ревнував до гусара!
V
Княгиня, як і обіцяла, відвідала матінку і не сподобалася їй. Я не був під час їхнього побачення, але за обідом матінка розповідала батькові, що ця княгиня Засєкіна здається їй une femme très vulgaire[1], що вона їй набридла своїми просьбами клопотатись за неї у князя Сергія, що у неї все якісь позови і справи — des vilaines affaires d'argent[2] — і що вона, напевне, велика кляузниця. Проте матінка додала, що вона покликала її з дочкою завтра на обід (почувши слово "з дочкою", я уткнув ніс в тарілку), бо вона все-таки сусідка — і з іменем. На це батько сказав матінці, що він тепер пригадує, яка це пані; що він замолоду знав покійного князя Засєкіна, прекрасно виховану, але легковажну і сварливу людину; що в товаристві його називали "le Parisien"[3] з тієї причини, що він довго жив у Парижі; що він був дуже багатий, але програв усе майно — і не знати чому, чи не заради грошей,— а втім, він міг би зробити кращий вибір,— додав батько і холодно посміхнувся,— одружився з дочкою якогось приказного, а одружившись, пустився на спекуляції і розорився вщент.
— Хоч би грошей не просила позичити,— сказала матінка.
— Це цілком можливо,— спокійно промовив батько.— По-французьки вона говорить?
— Дуже погано.
— Гм. А втім, це не має значення. Ти мені, здається, сказала, що ти й дочку її запросила; мене хтось запевняв, що вона дуже мила й освічена дівчина.
— А! Значить, вона не в матір.
— І не в батька,— одказав батько.— Той був теж освічений, але дурний.
Матінка зітхнула й замислилась. Батько замовк. Мені було дуже не по собі, поки велася ця розмова.
По обіді я пішов у сад, але без рушниці. Я дав був собі слово не підходити до "засєкінського саду", але непереборна сила вабила мене туди — і недаремно. Не встиг я наблизитись до паркана, як побачив Зінаїду. Цим разом вона була сама. Вона тримала в руках книжку і повільно йшла стежкою. Вона мене не помічала.
Я мало не пропустив її; та раптом схаменувся і кашлянув.
Вона обернулась, але не спинилася, відкинула рукою широку блакитну стрічку свого круглого солом'яного капелюшка, глянула на мене, тихенько усміхнулась і знову втупила очі в книгу.
Я скинув кашкет і, пом'явшись трохи на місці, пішов далі з тяжким серцем. "Que suis-je pour elle?"[4] — подумав я (бог зна чому) по-французьки.
Знайомі кроки почулись за мною: я оглянувся — до мене своєю швидкою і легкою ходою йшов мій батько.
— Це княжна? — спитав він мене.
— Княжна.
— Хіба ти її знаєш?
— Я її бачив сьогодні вранці у княгині.
Батько спинився і, рвучко повернувшись на підборах, пішов назад. Порівнявшись із Зінаїдою, він чемно їй уклонився. Вона теж йому уклонилась з якимсь подивом на обличчі і опустила книжку. Я бачив, як вона проводжала його очима. Мій батько завжди одягався з великим смаком, своєрідно і просто; але ніколи його постать не видавалася мені стрункішою, ніколи його сірий капелюх не сидів краще на його ледь-ледь поріділих кучерях.
Я пішов був до Зінаїди, але вона навіть не глянула на мене, знову підняла злегка книжку і пішла собі.