Це збурило шалену хвилю протестів у Сполучених Штатах, які 100 роками раніше воювали проти Британії точнісінько через такий порядок; але вони ледве–но встигли розпочатися, як 6 травня 1915 р. німецька субмарина потопила у південних берегів Ірландії британський лайнер "Лузітанія", що плив з Нью–Йорка. Корабель безперечно контрабандою віз воєнне спорядження, а німецьке консульство в Нью–Йорку було попередило американських громадян, що ті пливуть ним на власний ризик. І все–таки 128 осіб зійшли на борт і майже всі загинули разом з більше ніж 1000 попутників.
Звістка приголомшила світ так, як трьома роками раніше — повідомлення, що потонув "Титанік". Британська пропаганда скористалася на повну котушку, оголосивши це ще одним прикладом німецького "несамовитого звірства". Відтак стало ясно, що в битві за американську громадську думку Германії велося непереливки: тоді як з англійської блокади американці тільки втрачали гроші, через німецьку гинули люди. По тому, як у серпні потопили ще одне пасажирське судно, "Араб" (Arabic), хоча й тільки два американці стали жертвами, американські протести тали такими бурхливими, що командування Германської фльоти заборонило капітанам підводних човнів топити всіх підряд та й зовсім відкликало субмарини з Атлантики та Ла–Маншу. Це значило, що відтепер німецькі капітани мали діяти за порядками "крейсерської війни", а значить і мусили підніматися на поверхню, щоби визначити та зупинити підозрілі судна (часто озброєні, а цілком можливо — британські воєнні кораблі, замасковані під беззахисних нейтралів) і пересвідчитися, що пасажири й команда безпечно перебралися на шлюпки перед тим, як потопити їхній корабель, таким чином даючи жертвам час оголосити по радіо місце знаходження і своє, і нападників. Навіть за таких умов вони завдавали серйозних втрат. На кінець 1915 р. вони потопили 885 471 тон союзницьких вантажів; на кінець 1916 р. ще 1,23 млн. тон. Королевська фльота, здавалося, не здатна їх зупинити. Чого б їм вдалося досягти, коли б руки було розв'язано?
Німецьке флотове командування склало групу експертного дослідження, яка дійшла деяких знаменних висновків. Вона визначила, що Англії були загально приступні приблизно 8 млн. тон вантажу. Якщо міру потоплень вдалося би збільшити до 600 000 тон на місяць та віднадити нейтральні перевожчиків, десь за півроку в Британії вичерпаються основні продукти, зерно та м'ясо; по вугледобуванню вдарить нестача скандинавської деревини на шахтові підпори, що скоротить вироблення заліза та сталі, а це, в свою чергу, зменшить можливості відновлювати втрачені кораблі. Капітуляція Англії в межах шести місяців була таким чином статистично певною, незалежно вступлять Сполучені Штати до війни, чи ні.
Навіть для багатьох у Германії, хто не був утаємничений у розрахунки, доводи на користь необмеженої підводної війни тепер здавалися непереборними, і громадські дискусії про це точилися всю другу половину 1916 р. З одного боку виступали флот, Верховне командування та політики правого крила, з другого — Міністерство закордонних справ, канцлер фон Бетманн Гольвег та соціал–демократи в Рейхстагу. Бетманн Гольвег не йняв віри статистиці. Він був упевнений, що необмежена підводна війна втягне США у війну, а це б значило для Германії неминучу поразку. Але ж іншого виходу він не бачив, крім хіба вкласти мир; але єдині умови до замирення, які Верховне командування погоджувалося розглядати, були би безперечно несприйнятними для Союзників.
Провал зусиль до миру
Президент Сполучених Штатів Вудро Вільсон з самого початку закликав воюючі сторони укласти мир. Громадська думка в Америці прихильно ставилася до Союзників з ідеологічних міркувань, посилена на додачу соціальною спорідненістю між "Осами" (Wasp, білі протестанти англосаксонського походження), впливовими на східному узбережжі, та британськими правлячими класами.
Певна частка, яку очолював екс–президент Теодор Рузвельт, вперто наполягала на негайному втручанні з боку демократичних країн. Симпатії щодо Центральних держав були незначні, а образ Германії як мілітарного чудовиська, що встановився через її поводження в Бельгії, використання отруйного газу та жорстоке ведення війни на морі, всі чимдуж підсилені Союзницькою пропагандою, аж ніяк не прихиляв до себе серця людей. На додачу, у суттєвих масах ірландських виборців у східних містах та в етнічних німецьких поселеннях далі на захід багато хто бачив Англію не природним союзником, але ж одвічним ворогом, проти якого Сполучені Штати вже билися у двох великих війнах і, ймовірно, ще мусили зіткнутися в майбутньому, якщо Штати хочуть сягнути належного рангу одної з світових держав. І все ж, подавляюча більшість американців схилялася лишатися поза війною, що ніяк їх не обходила. Всупереч цьому, чим далі тривала війна, дедалі більшу частку бізнесу становило постачання воєнних матеріалів Союзникам — не обов'язково з ідейних симпатій, але й тому, що вантажі не могли доправити німцям. Якби цю торгівлю розбурило, тоді війна зачепила б їх, незалежно від намірів і вподобань.
До кінця 1916 р. головним клопотом президента Вудро Вільсона було втримати Сполучені Штати поза війною. Але чим далі вона тривала, тим важчим це ставало. Проблему для нього становило не стільки намовити переобтяжених Союзників схилитися до миру: цього завжди можна досягнути, обрубавши тим кредити й поставки, до чого Вільсон показався цілком готовим, як на те стане потреба. Питання було — чим переконати переможних німців, що й так не отримували американских товарів. На протязі 1915–16 рр. полковник–англофіл Хаус, особистий представник Вільсона, досліджував можливості укладення угоди, але німецькі армії все ще воювали надто успішно, а Союзники покладали надмір надій, що їм от–от поталанить, тож обидва боки не дуже задумувались про замирення.
На кінець 1916 р. становище почало мінятися. В листопаді Вільсона обрали президентом на другий строк та, хоча особисті вподобання та офіційна політика його адміністрації все ще спиралася на те, щоб тримати Америку поза війною, йому пішла сильна карта проти прибічників невтручання. В Європі вимоги на мир ставали надто завзятими, щоб воюючі уряди могли ними знехтувати. Навіть Людендорф мусив зважати на притуги австрійського союзника та дедалі голосніші вимоги в Рехстазі на мир "без анексій і контрибуцій". Невдовзі після переобрання Вільсон запросив воюючих оголосити кожне свої умови миру.