Зовсім інша річ — Греція. Вона виступала союзницею Сербії в обох Балканських війнах. Її ділки та торговці були виразними англофілами.. Армія і суд навпаки трималися по німецьку руку — і не дивно, зважаючи, що король був Кайзеру зятем (більшість нових Балканських держав базарювала собі князя–коровевича саме в Німеччині). Прем'єр–міністр, крітянин Елевтеріос Венізелос, був–то сильний прихильник Союзників, але за грецьку підтримку вивставляв високу ціну — Константинополь, який, на жаль, вже було обіцяно росіянам. Проте сербські перемоги над австрійцями взимку 1914 року та союзницькі висадки в Дарданелах наступного березня дали Венізелосу досить козирів, щоби на союзницьке прохання (яке в значній мірі надихнули французи) спромогтись згоди на висадку невеличкої армії в Салоніках, щоб надати пряму допомогу сербам. Цей загін висадився в жовтні 1915 року.
На той час багато чого сталося. Дарданельський похід провалився. Його військові цілі від самого початку були плутані. Королевській фльоті було наказано просто "обстріляти й захопити Галліпольський півострів, з виходом на Константинополь у перспективі". Але коли вона атакувала в березні 1915 р., Союзницькі (англо–французькі) військово–морські сили завернули назад, натрапивши на ворожі мінні поля, та прикликали на поміч піхоту. Війська вроздріб було кинуто на Галліпольський півострів, вони зазнали важких втрат під час висадки, та були здатні хіба зачепитися на вузьких берегових плацдармах, прострілюваних міцною турецькою обороною. Головний англійський наступ у серпні в бухті Сулва захлинувся з вини ненетямкуватих командирів. До жовтня стало ясно, що з операції вийшов повний пшик. Від довічної ганьби врятували тільки мужність і витримка солдатів, особливо прибулих з Австралії та Нової Зеландії, що билися до останнього, та хіба й те, що наприкінці року вдалося успішно забратися з півострова. В результаті Союзники геть–таки втратили авторитет у східному Середземномор'ї. У Греції батькували й ганили Венізелоса, що стидко осоромився; а коли Союзницький загін врешті–решт висадився в Салоніках, новообраний грецький уряд гірко скаржився на порушення нейтралітету. Особливо дошкульним це було для британських лібералів, які проголошували, що борються за права малих народів.
Аби ще на додачу втерти маку, Центральні держави пішли в наступ на Балканах і з набагато більшим успіхом. У листопаді 1915 р. австрійські та німецькі сили під німецьким командуванням, при участі болгар вторглися в Сербію з трьох боків, попередивши Союзницький підхід від Салоніків на допомогу. Сербію було зім'ято й окуповано, залишки її розбитої армії проволочилися через над Чорногорські перевали в середині зими, щоб втекти через порти Адріатики. Ті, хто вижив, приєдналися до Союзницького загону в Салоніках, що лишився майже комічно безсилим. Відтак австрійці мали тепер змогу зосередити сили на улюблених недругах своїх, ііталійцях.
Італія вступає в війну
Італія, як ми вже бачили, оголосила нейтралітет, коли вибухнула війна. Їй анітрохи не кортіло втручатися до бою: скарбницю вже спорожнила війна проти турків, а промисловість було паралізувано страйками. Церква та більшість аристократії співчувала змаганням католицької Австрії проти ліберального Заходу. Але прагнення загалу до Risorgimento (остаточного об'єднання італійської нації) надали Союзницькій справі велику народну підтримку, яку Центральні держави могли укоськати тільки поступившись італомовними землями, які все ще утримувала Австрія. Німці тяжко тиснули на австрійських союзників, аби ті погодилися, але Відень, ясна річ, опирався.
Врешті–решт, вони воювали за збереження Монархії, а не її демонтаж. Італійців загально не любили, крім того ті були єдиним супротивником, якого австрійці були впевнені, що переможуть. Проте, в травні 1915 р. Відень неохоче піддався на німецькі вмовляння. Але запізно: 26 квітня італійці вже потайки підписали Лондонську угоду з Союзниками. В документі їм пообіцяли всі італомовні регіони на південь від Альпів разом з просторими областями Словенії та Далмації, де італійці становили певну етнічну меншину — не кажучи вже про смачну частку Турецької Анатолії, де взагалі не знайшлося б жодного італійця.
Італія оголосила війну 23 травня 1915 р., та наступні два роки її головнокомандуючий, генерал Луїджі Кадорна, провів, влаштовуючи самогубні напади в горах за Ізонцо. В результаті його авантюр загинуло майже мільйон чоловік. Австрійська армія боролася проти них з захватом, якого не виявила на жодному іншому фронті. Ймовірно, вступ Італії до війни підняв моральний стан австрійської армії більше, ніж решта їхніх перемог під німецьким старшим поводирством — над сербами та росіянами в ході 1915 року. Звісно вже, що це ніяк не відшкодувало Союзникам втрату Балканів та поразку, зазнану від турків.
Східний фронт в 1915 році
Не краще повелося Союзникам і на своіх головних фронтах. Стратегічну ініціативу все ще тримав Берлін — особливо Еріх фон Фалькенгайн, надзвичайно тямущий новий голова Генерального штабу. Фалькенгайн чітко відріжняв головне від другорядного. Він зрозумів, що найнебезпечніші вороги — на Заході. Поки Франції та, ще важливіше, Британії не завдано поразки, Союзники можуть провадити війну безкінечно — не стільки через силу своїх військ, як через панування на морі. Ця необорна вищість дозволяє їм спертися на економічні ресурси Нового Світу та загородити ті від Німеччини. Росія більше не становила безпосередньої загрози, а неосяжні обшири східного театру дій, не дозволяли досягти рішучої перемоги на цьому фронті. Коли б йому дали повну волю, Фалькенгайн повернувся б до шліффенової стратегії: виділив щонайменшу дрібку до утримання росіян, зосередивши все, аби забезпечити рішучу перемогу на заході. Але його не полишили на самоті. Для німецького загалу великими героями війни були тоді переможці Танненбергу: Гіндебург і Людендорф. Ця грізна парочка аж ніяк не мала наміру дозволити своєму театру воєнних дій занепасти нінащо, і вони тепер набули достатнього політичного впливу, аби гарантувати, що того не стане. Крім того, австрійці наприкінці тяжкої зимової кампанії були на грані краху. Вже до кінця 1914 року вони втратили мільйон з четвертю людей. До березня в них не стало ще 800 000. Ті втрати включали більшість кадрових військовиків, що тримали разом багатонаціональну армію, і слов'янські підрозділи — чеські, румунські, і русинські — почали масово тікати з фронту. Конрад і сам почав зважати про сепаратний мир з Росією, хоч би для того, щоб ефективніше впоратися з італійцями.