Війна на морі
Британський уряд попервах поділяв континентальну оману, що війна скінчиться по кількох місяцях — не з воєнного вирішення, але через крах фінансової системи, що годувала економіки воюючих країн. Всіх отож вразило, коли лорд Кітченер, новопризначений державний секретар у воєнних справах та найвизначніший з тодішніх військовиків Британії, попередив цивільних колег, аби ті готувалися до щонайменше трьох літ війни; але уроки історії не давали причини гадати, що все скінчиться швидше. Якби навіть Германія виявилася такою ж переможною на суші, як і Наполеон, війна ймовірно тривала би, скільки й у наполеонові часи; і так само ж Німеччина кінцево зазнала би поразки від англійської "влади над морями". Головним клопотом Королевської фльоти було забезпечити, аби так і сталося.
Нехто не мав найменшого сумніву щодо важливості такої "влади". Звичайний флотоводський погляд, у Германії як і в Британії, стверджував — перемогу чи поразку вирішують сутички великих бойових флотів , як і попередньо в часи Нельсона. Переможець по тому був здатен заморити голодом суперника та змусити його до капітуляції, чи принаймні розбурити торгівлю, аби економіка його завалилась і той не зміг би далі воювати. Не зважаючи на Тірпітцову програму розбудови, німецька Фльота відкритого моря і дотепер була неспроможна кинути виклик британській Великий фльоті; але англійці надто зважали на вбивчу силу мін і торпед аби заскочити німецькі кораблі на базах в Північному морі чи встановити щільну блокаду німецьких берегів. Їхня обрежність виявилася обгрунтованою: 22 вересня 1914 р. німецький підводний човен потопив три англійські крейсери у Ла–Манші. Людські втрати сягнули 1500 чоловік. Таким чином Велика фльота лишалася в гавані Скапа Флоу на крайній півночі Шотландії, але напоготові на випадок, якщо німецька фльота спробує вилазку. Їхні суперники в Германській фльоті відкритого моря діяли подібно ж, поки Королевська фльота очищала моря від німецьких суден. Нечисленні німецькі рейдери, що полювали на торгівельні кораблі, було швидко знешкоджено. Правда, ескадра адмірала Графа фон Шпее встигла 1 листопада 1914 р. розтрощити британський загін при Коронелі у берегів Чілі — але й сама загинула наступного місяця в битві за Фолклендські острови.
Взимку 1914–15 рр. німецькі крейсери обстрілювали англійські прибережні местечка, в січні сталася сутичка на мілині Доггер, але здебільшого обидві фльоти лишалися бездіяльними. По двох роках новому німецькому командуючому, адміралу Шееру, нарешті увірвався терпець. 31 травня 1916 р. він вивів Фльоту відкритого моря у північноморські води, щоб змусити Велику фльоту до бою. Британці прийняли виклик і дві фльоти зійшлися у датських берегів. В англійській воєнній історії це отримало назву Битви при Ютландії , в німецькій — при Скаґґераку. Через безприкладний характер сутички та розрив сигнальних звяків битві забракло однозначної розв'язки. Німці потопили 14 англійських кораблів загального тоннажу в 110 000 тон, при тому самі втратили 11 кораблів загального тоннажу в 62 000 тон, тож могли правдоподібно вважати, що отримали тактичну перемогу. Але в плані стратегічному геть нічого не змінилося. Британські кораблі й надалі панували на океанах світу, а Германська фльота відкритого моря гнила в гавані до самого кінця війни.
Колоніальна колотнеча
"Влада над морями" значила ще й те, що Германію було відрізано від її колоній, але тих було замало, аби мати значення. Для французів–от у XVIII ст. колонії становили одне з основних джерел прибутку, яке би потрапило до рук їхнім покорителям. Німці ж натомість надбали заморські колонії хіба заради престижу, аби покріпити свою претензію на статус Weltmacht; але ті набутки хіба що тільки висмоктували гроші з економіки. Їхні острови в центральному тихоокеанському регіоні — Маршаллові, Маріанські, Каролінські архіпелаги — хутко захопили японці, союзники Англії, так само й базу Ціньтао в Китаї на материку. Південно–тихоокеанські Самоа, Папуа, Соломонові острови, архіпелаг Бісмарка забрали Австралія з Новою Зеландією. Кумедно, хоча у Другу світову за них точилися відчайдушні бої, у Перші вони лишилися далеко за лаштунками. У Західній Африці французькі й англійські колоніальні війська сумісно очистили Того та німецький Камерун. Південноафриканські сили, складені головне з бурів, які воювіали проти битанців п'ятнадцятьма роками раніше, захопили німецьку Південно–західну Африку (нинішню Намібію), але ж Східна Африка (нині Танзанія) виявилася заміцним горішком. Командир гарнізону Пауль фон Леттоу–Ворбек зразу відбив висадку англо–індійських військ у Танга, а тоді виснажив експедиційний загін, виряджений під орудою Яна Крістіана Сматса, воєнна зоря якого зійшла у Бурську війну. Леттоу–Ворбек ухилявся та шарпав супротивників, що важили його знищити, розгорнувши партизанську кампанію, настільки успішну, що тривала навіть по тому, як війна в Європі закінчилася в 1918 р.
Леттоу–Ворбек блискучо підніс честь німецької зброї, але вплив його на результати війни був зовсім мізерний. З перших днів було ясно, що доля світу вирішиться на європейських бойовищах. Хоча англійці попередні тридцять літ складали плани на "захист Імперії", в них велося не стільки про оборону заморських земель, скільки про імперське фінансування Королівської фльоти та злиття канадських, австралійських та новозеландських сил з військами Об'днаного королівства. Британська влада над морями дозволяла переправити тамті сили до Європи, деякі під охороною японських бойових кораблів. Все то були добровольці. Багато хто з них — емігранти в першому поколінні чи їхні діти, для кого Англія ще правила за "рідну домівку", а причетність до Британської імперії була джерелом гордості. Крім того, замирення з Росією звільнило загони Індійської армії для служби деінде, хоча зима 1914 року, яку бідолахи провели в напівзатоплених траншеях Західного фронту, з'ясувала, що з їхніх сил скористалися не найкращим чином. Але ж тут ловко відкрився для них зручніший театр воєнних дій, коли наприкінці жовтня, Оттоманська імперія вступила в війну на боці Германії.