Незважаючи на досить похмуру танатологію першої частини "Міст і островів", саме вона справляє найсильніше враження, не в останню чергу завдяки особливій щільності й лаконічності поетичного вислову. Майже цілковита відсутність метафор, скупі й точні порівняння, втомлена афористичність і своєрідна "новелістичність" — усі ці та багато інших рис нового Ільченкового письма створюють напрочуд місткий образ структурованої творчості, яка, за словами Леся Герасимчука, "виростає з пізнього концептуалізму й близька до віртуальної поезії, що поволі приходить на зміну постмодернізму". Втім, новій збірці не бракує й питомо постмодерних прикмет, рясно розсипаних у двох подальших розділах "Перехід" та "Міста і острови". Це може бути й заворожливий звукопис, що нагадує магічний вплив серійної музики, і численні промовисті алюзії та приховані цитати — як із київського міського фольклору, так і зі скульптурних ансамблів Мадрида, — інтертекстуальна гра з віршами Вільяма Карлоса Вільямса або Воллейса Стівенса (найбільш зримо явлена у вірші "Як дивно згадується там…"), напівнатяки-напіввідсилання до Набокова, Домонтовича, Гоголя, спалахи молодіжного сленгу або задерикуваті каламбури й оксюморони ("Згодом почав відчувати щось…", "шик шурхіт швидкість…", "а ти спробуй намалювати отак…"). Признатися, після крижаної піднесеності "Нічної станції" перехід до барвистих описів екзотичних міст і островів (цикли "Сім столиць", "Сім островів"), до номадичної безтурботності туриста, гурмана, життєлюба, до відвертості знавця безлічі видів рослин, тварин і вин сприймається спочатку як незумисне блюзнірство або непродуманість композиції книги. І тільки згодом, після тривалого роздуму та перечитування того, що дане безпосередньо в тексті, починаєш схилятися до погодження з авторським задумом: інакшою композиція й не могла бути. Адже для нашого секуляризованого сучасника віра в Острови блаженних, куди після смерті вирушає праведна душа, є тільки красивим мітом, однією з багатьох пам'яток старовини. Цю віру можна провідати — як от єгипетські піраміди, "сірі трикутники на знебарвленому небі", — перевірити її неможливо. Тому ті Острови слід шукати й знаходити за життя, тут-і-тепер, щоби на якійсь Ла Пальмі, оточеній округлим океаном, згадати або здогадатися, звідати й звірити зі своїм індивідуальним досвідом те, до чого закликали прадавні орфіки, індійські брахмани та єгипетські жерці:
дивлячись на досконалість
хвиль і неба
круглого острова посеред океану
місцевого клімату і
міцних напоїв
починаєш здогадуватися
в чому має полягати
досконалість людини
тут
і десь
("Ла Пальма")
Ключове слово цього вірша, "досконалість", пов'язане з просторовими відношеннями; але воно передбачає й часові координати, так само недоокреслені, як оте фінальне "десь". "Десь" передбачає "всюди і завжди". Переживання доброї відцентрованості, рівноваги, присутності в бутті, відтворене "Ла Пальмою", нагадує науку містиків усіх часів і народів, з одним істотним застереженням: екстатична єдність із собою та світом досягається сьогодні, а не відкладається на потойбічне завтра. "Хто прагне "більшого життя", "інтенсивнішого життя", "вищого життя" чи "дійсного життя", той бачить перед собою… низку нерелігійних форм ревіталізації, які посідають деяку позитивну спадщину релігії: це мистецтво, наука, еротика, подорожі, тілесна культура, політика, психотерапія тощо. Усі вони можуть зробити свій внесок у реконструкцію тієї "повноти життя", яка в релігії була осереддям мрії та згадки… Нове навчання життя відбувається через велику роботу пригадування, втім, таку, яка не тільки підіймає мул минулого. Внутрішнє пригадування веде не тільки до минулого, а й до сили. Відчути її — це означає пережити повінь екстазу. Таке пригадування впадає не в минуле, а в непомірне тепер", — писав свого часу Петер Слотердайк у "Критиці цинічного розуму", аналізуючи ті феномени, над якими читачі Ільченкових віршів розмірковують сьогодні.
Якраз "непомірне тепер" стає основним персонажем заключного розділу "Міст і островів", реалізуючись у щедрій повені воскреслих? пом'янутих? відчуттів, у захопленому спогляданні-смакуванні калейдоскопічно строкатого й по-своєму гармонійного світу. Ці вірші дихають відкритістю океанських просторів і гігантських столиць, не втрачаючи при тому характерного домашнього тепла здійснених заповітних мрій. Життя, яке мерехтить у цій поезії, не підозрює про свою скінченність — або ж не надає їй особливого значення:
Залишатиметься зійти на смерті,
останній нічній станції.
("День смерті бажано би відзначати…")
Життя не є антитезою смерті, такий хід думки був би надто банальним і вже тому помилковим. Життя містить смерть у собі, вирощує її як крихітний острів посеред небаченої краси океану — і тільки завдяки цій тверді під ногами воно має сенс або, іншими словами, вартість. "Міста і острови" Олеся Ільченка без зайвого галасу сповідують віру у вартість кожного існування, кожної пам'яті, кожної втіхи й кожної смерті — всюди й завжди. Тому до цієї книги хочеться прислухатися — адже така віра та схожий досвід притаманні всім нам, а нагод для щоденного випробовування їх не бракує.