Амелія кричала безперестанку, вчепившись руками за щоки, відтягуючи їх донизу з такою силою, що обличчя її стало схожим на пластикову маску відьми.
До салону, заточуючись, знову ввійшов Маккоун. Він усміхався. Куля знесла йому півчерегіа, але страшний вискал не сходив з обличчя.
Він вистрілив двічі. Перша куля пролетіла в Річардса над головою. Друга пройшла під ключицею.
Річардс теж вистрілив. Маккоун, заточуючись, двічі обкрутився на місці, наче виконував безглуздий танок. Пістолет випав з його руки. Здавалося, він розглядає грубий шар пінопласту на стелі, порівнюючи його з тим, який був у салоні другого класу. Нарешті Маккоун гримнувся на підлогу. В салоні стояв дух пороху та смалятини, свіжий і міцний дух, мов ото запах яблук, коли з них чавлять сидр.
Амелія кричала без угаву. Річардс подумав, який здоровий і сильний у неї голос.
6 проти 100...
Річардс підводився надзвичайно повільно, притримуючи кишки рукою. Мав таке відчуття, ніби в животі хтось запалює сірники.
Він повільно йшов уздовж проходу між кріслами, зігнутий, з рукою на животі, наче кланявся. Дійшов до парашута, взяв його й потяг за собою. Крізь пальці в нього прослизнуло щось, наче сіре кільце ковбаси. Він став запихати його назад. Це було боляче. Йому здавалося, ніби він напихає себе лайном.
— Бо... — простогнала Амелія. — Бо... Бо... Боже... О Боже... Боже милосердий...
— Надінь оце,— сказав Річард.
Вона все хиталася взад і вперед, не чуючи ні слова. Він кинув парашута на підлогу і дав їй ляпаса. Удар вийшов несильний. Річардс стиснув руку в кулак і штурхонув її. Жінка замовкла. Її очі безтямно витріщились на Річардса.
— Надінь оце,— повторив він. — Як рюкзак. Розумієш?
Вона кивнула.
— Я... не... можу... стрибати... Бо... юсь...
— Ми розіб'ємось. Ти мусиш вистрибнути.
— Ні.
— Гаразд. Тоді я застрелю тебе.
Жінка підхопилася з крісла, відштовхнула Річардса й кинулася хапливо надівати парашутну сумку, дико поводячи очима. Перебираючи лямки, вона відступила трохи від нього.
— Не так. Ця йде під низ.
Вона квапливо поправила лямку, ввесь час одступаючи від Річардса й водночас наближаючись до вбитого Маккоуна. Річардс ішов за нею, з рота в нього капала кров.
— Тепер замкни карабін. Навколо... живота.
Пальці в неї тремтіли, половинки замка з першого разу не з'єдналися, вона заплакала. І ввесь час не спускала божевільного погляду з Річардса.
Вступивши в калюжу крові, вона на мить затупцювала, потім переступила через тіло Маккоуна.
Так вони пройшли салон другого класу. Тепер у животі в Річардса замість сірників рівним полум'ям горіла запальничка.
Запасні двері в салоні третього класу були закріплені розривними болтами і взяті на засувку, яку міг зняти тільки пілот.
Річардс подав Амелії пістолета Донаг'ю.
— Стріляй по болтах. Я не витримаю віддачі.
Заплющившись і відвернувшись, вона двічі натисла на гачок. Більше патронів не було. Двері не ворухнулись, Річардса аж замлоїло з розпачу. Амелія Вільямс стояла, нервово посмикуючи за кільце витяжного троса.
— Може... — почала Амелія, і тієї ж миті двері відлетіли в ніч, а вслід за ними полетіла й вона.
5 проти 100...
Зігнувшись, наче стара відьма, Річардс чіплявся за спинки крісел, переборюючи ураганний потік повітря й поволі віддаляючись од вирваних дверей. Якби вони летіли вище і різниця в тиску була більша, його теж витягло б із літака. А так його лише дуже трусило, а нещасні кишки, розтягуючись, наче міхи акордеона, волочилися за ним по підлозі. Він відчув, як у салон рине нічне повітря, розріджене й морозне на висоті дві тисячі футів; здавалося, на нього хтось хлюпнув крижаною водою. У животі, замість запальнички, вже палахкотів смолоскип.
Салон другого класу залишився позаду. Стало трохи легше: тяга повітря зменшилась. Він дійшов до розпростертого тіла Маккоуна (переступіть, будь ласка), пройшов салон першого класу. Із рота в нього цівкою стікала кров.
Річардс зупинився перед входом до кухні й спробував зібрати кишки докупи. Він знав — їм не подобається, що їх випустили назовні. Аніскілечки. Вони вже геть завозились. Йому хотілося заплакати по своїх нещасних, тендітних кишках, яким зовсім ні до чого була оця халепа.
Річардс ніяк не міг позасовувати їх назад у живіт. Все було зрушене, все перемішалося. Перед його очима миготіли страхітливі картинки із шкільного підручника з біології. Поступово, уривками, він усвідомив істину — наближення власного кінця,— і жалісно скрикнув із наповненим кров'ю ротом.
Ніхто не відгукнувся. Всі в літаку були мертві. Всі, крім нього й Автика.
Кров витікала з нього, і йому здавалося, що світ згасає. Зігнувшись, він прихилився до кухонної переділки, наче п'яний до ліхтарного стовпа. Все довкола примарно заколивалося, наче в сірому тумані.
"Ось воно. Я помираю".
Річардс закричав, і разом з нестерпним болем світ знову повернувся до нього. Ще ні. Ще не час.
Він кількома рвучкими кроками перетнув кухню, обвішаний кишками, наче мотуззям. Важко було повірити, що там, усередині, їх так багато. Таких круглих, пругких і так щільно вмощених.
Річардс наступив на самого себе, щось усередині потяглося. Біль спалахнув з неземною силою, і він заверещав, бризкаючи кров'ю на протилежну стінку. Тоді похитнувся і впав би, якби не переділка.
"Живіт. Мене поранено в живіт".
Мозок дав божевільну відповідь:
"Клац-клац-клац".
Він має зробити ще одну річ.
Найважче, мабуть, помирати від черевної рани. Якось на роботі, під час нічної перерви, вони обговорювали, яка смерть найгірша. Це було, ще коли він працював на "Дженерал атомікс". Міцні, бадьорі — є і кров, і сеча, й сперма — вони пожадливо жували сандвічі, сперечаючись, що краще: померти від радіації, замерзнути, впасти й розбитися, бути забитим на смерть, потонути? Хтось згадав про смерть від пострілу в живіт. Гарріс, здається. Отой гладкий, що пив самогон на роботі.
"Живіт — болюче місце,— сказав Гарріс. — Це довго триває". І всі закивали схвально й поважно, ще не відаючи, що таке Біль.
Похитуючись, Річардс плентав вузеньким коридором, тримаючись обіруч за стіни. Повз Донаг'ю. Повз Фрідмена, якому він зробив таку радикальну стоматологічну операцію. Руки в Річардса вже почали терпнути, але біль у животі (там, де був його живіт) дедалі дужчав. І попри все це, Річардс рухався, і його пошматоване тіло силкувалось виконувати накази божевільного Наполеона, що сидів у його черепі.