Річардс відвернувся, його почало млоїти. Тонкі невидимі пальці, здавалося, вп'ялись йому в скроні.
Здалеку долинали слова. Тіло виставили в ротонді Канзаського капітолію. Повз нього вже проходили довгі черги городян. Полісмен, свідок сутички, сказав, що Лафлін не дуже опирався.
"Ех, тобі вже добре",— подумав Річардс про Лафліна, згадуючи його кислий голос і глузливий погляд.
"Зустрів свою знайому".
Тепер залишилось одне грандіозне видовище. Це видовище — Бен Річардс. Йому вже не хотілось їсти запіканку.
54 проти 100...
Тієї ночі йому приснився дуже поганий сон, і це було незвично. Бен Річардс ніколи не снив, хіба що в дитинстві.
А ще дивнішим було те, що себе Річардс у тому сні не бачив. Невидимий, він лише спостерігав.
На середину кімнати падало тьмяне світло, далі все оповивала темрява. Десь наче капотіла вода. Річардсові здавалося, що він у глибокому підземеллі. У центрі кімнати сидів Бредлі, прив'язаний ременями за руки й ноги до стільця. Голова в нього була поголена, мов у розкаяного грішника. Довкола нього стояли люди в чорних каптурах. "Ловці,— подумав із жахом Річардс. — Боже милостивий, це ж ловці!"
— Я не той, кого ви шукаєте,— промовив Бредлі.
— Той, брате,— лагідно сказала одна з постатей у каптурі, проколюючи щоку Бредлі шпилькою.
Бредлі закричав.
— То ти той чи не той?
— Іди ти до розтакої матері!
Шпилька легко проткнула очне яблуко, а коли вислизнула звідти, з неї крапнула безбарвна рідина. Око запало.
— Той чи не той?
— Іди ти в гузно!
До шиї Бредлі доторкнувся електрокийок. Бредлі знову закричав, волосся в нього наїжачилося. В цю мить він нагадував футуристичну карикатуру на чорношкірого.
— Ти той, брате?
— Хай би ви з вашими носовими фільтрами тільки рак заробляли! — відказав Бредлі. — У вас уже всі тельбухи прогнили, блідопика сволото.
Шпилька проколола друге око.
— Той чи не той?
Осліплений Бредлі зневажливо засміявся.
Постать у каптурі дала знак рукою, і з темряви, весело підстрибуючи, виринули Боббі та Мері Коулзи. Вони почали скакати довкола Бредлі, співаючи: "Не страшний нам сірий вовк, сірий вовк, сірий вовк!"
Бредлі закричав, звиваючись на стільці, наче силкувався здійняти вгору прив'язані руки, щоб захиститися. Пісня лунала чимраз голосніше й лункіше. Діти змінювались на очах. Голови їхні видовжувалися, наливались кров'ю. У роззявлених пащеках блиснули гострими лезами зуби.
— Я все скажу! — крикнув Бредлі. — Скажу! Скажу! Я не той, кого ви шукаєте! Шукайте Бена Річардса! Я все скажу! Господи... О-о... Г-г-господи...
— Де він, брате?
— Я скажу! Я скажу! Він...
Пісня заглушила слова Бредлі. Потвори кинулися на нього, намагаючись уп'ястися у витягнуту, з напнутими жилами, шию. В ту ж мить Річардс прокинувся, заливаючись потом.
53 проти 100...
У Манчестері стало небезпечно.
Він не знав, чи на нього так вплинув страшний кінець Лафліна в ковбойському стилі, чи сон, чи то було просто передчуття.
Так чи так, а у вівторок уранці він лишився в готелі й до бібліотеки не пішов. Йому здавалося, що кожна хвилина наближає неминучий кінець. Виглядаючи з вікна, він бачив ловця в кожному старому мексіканцеві й у кожному розімлілому від очікування пасажирів таксистові. Його переслідували видіння озброєних людей, що безгучно скрадаються коридором. Він чув, як у голові його цокає велетенський годинник.
Після одинадцятої години Річардс нарешті зважився. Чекати довше не можна: вони теж усе знають.
Він узяв ціпок і, незграбно постукуючи ним по підлозі, дійшов до ліфтів, спустивсь у вестибюль.
— Ви вже йдете, отче Грасснер? — спитав адміністратор із звично люб'язною й водночас зневажливою усмішкою.
— Сьогодні в мене вихідний,— сказав Річардс, тримаючись на відстані. — Кіно тут десь можна подивитися?
Він знав, що в місті є десяток кінотеатрів і в восьми з них демонструють стереоскопічні порнофільми.
— Гадаю, можна було б піти в "Центр",— обережно відповів адміністратор. — Там, здається, показують фільми Діснея.
— Це мені підходить,— квапливо промовив Річардс і, наче ненароком наткнувшись на вазон, рушив до виходу.
За два квартали від готелю він зайшов до аптеки, купив величезний рулон бинта й пару дешевих алюмінієвих милиць, які йому впакували в довгасту фібролітову коробку, а на наступному розі спинив таксі.
Машина стояла там, де її лишили, і, навіть якщо за ним стежили в гаражі, Річардс нічого не помітив. Він сів за кермо й увімкнув мотор. На хвилину йому стало кепсько — він згадав, що ім'я, зазначене в його шоферських правах, уже відоме поліції, та потім вирішив, що цим не варто перейматись. Новий маскарад навряд чи врятує в разі пильної перевірки. Якщо дорогу перекриють — спробує прорватися. Його вб'ють, але він і сам не збирається віддаватись їм у руки живим.
Річардс кинув окуляри "Огдена Грасснера" в скриньку й виїхав із гаража, недбало махнувши хлопцеві, що чергував біля воріт. Той ледве відірвав погляд од порнографічного журналу.
Виїхавши на автостраду з північної околиці, Річардс зупинивсь, аби заправитися зрідженим повітрям. Заправника так обсипало прищами, що він увесь час намагався не обернутись обличчям до клієнта. Поки що Річардсові щастило.
Із дев'яносто першого шосе він переїхав на сімнадцяте, а звідти — на дорогу без назви й номера. За три милі з'їхав на путівець і вимкнув мотор.
Обернувши до себе дзеркало заднього огляду, Річардс швидко заповив голову бинтом і скріпив вільний кінець. На зів'ялому бересті неспокійно цвірінькнула пташина.
Непогано. Якщо в Портленді буде час перевести дух, він забинтує ще й шию.
Річардс поклав милиці поруч на сидіння й увімкнув мотор. За сорок хвилин він був на розв'язці під Портсмутом. Виїхавши на шосе № 95, сягнув до кишені й видобув зім'ятого папірця, якого дав йому Бредлі. Адреса була написана м'яким олівцем, старанним почерком самоука:
Портленд, Стейт-стріт, 94,
готель "Блакитні двері",
Елтон і Вірджінія Парракіси.
Насупившись, Річардс хвилину дивився на папірець, потім поглянув на дорогу. Над головною трасою повільно їхала чорно-жовта поліційна машина, з нею в парі була ще одна, внизу. На хвилину Річардс опинився між ними, потім вони відстали, петляючи на шести поверхах розв'язки, наче виконували балетний номер. Звичайний дорожній патруль.