— З ними все гаразд, Бенні,— м'яко промовив Молі. — Ти лишень тримайся від них якнайдалі. Ти для них тепер однаково що отрута. Дійшло?
— Атож,— відповів Річардс. Його раптом пойняв розпач — чорний, страшний. "Я тужу за домом",— подумав він вражено, але це була не просто туга, це було щось гірше. Все, що з ним діялося, здавалось неймовірним. Його життя йшло під укіс. Перед ним вихором закружляли обличчя: Лафлін, Берне, Кілліан, Янскі, Молі, Кеті, Шійла...
Річардс глянув крізь вікно у темряву й затремтів. Молі працював, наспівуючи давню пісеньку із свого нікому сьогодні не потрібного минулого, щось про очі, як у Бетт Девіс ("А це хто в біса така?").
— Він був ударником,— раптом промовив Річардс. — У тій англійській групі, "Бітлз". Мік Маккартні.
— Ех, молодь,— сказав Молі, не відриваючись од роботи. — Оце й усе, що ви знаєте.
77 проти 100...
Річардс вийшов од Молі в десять хвилин по півночі, полегшавши на тисячу двісті нових доларів. Гендляр продав йому невеличкий, але досить корисний набір предметів, що мали змінити його зовнішність: сиву перуку, окуляри, ватяні віхті, щоб закладати за губи, та пластикові накладки на щелепи, що змінювали обриси рота. "А ти ще кульгай,— порадив Молі. — Тільки не так, щоб усі озирались, а ледь-ледь. Запам'ятай: цим кульганням можна доброго туману в очі напустити. Мабуть, забув про такі речі, га?"
Річардс таки забув.
Нові папери в його гамані свідчили про те, що він — Джон Гріффін Спрінгер, агент з продажу магнітозаписів біблійних текстів, родом із Гардінга, сорокатрирічний вдівець. Ніякого стосунку до техніки, і це тільки на краще, бо технарі мають свою специфічну мову.
Річардс вийшов на Робард-стріт о пів на першу — у найслушніший час для того, щоб тебе обікрали, відлупцювали, а то й убили, і найнесприятливіший для того, щоб непомітно зникнути. Одначе він усе-таки прожив по цей бік Каналу все своє життя.
Річардс відійшов зо дві милі на захід, майже до озера, й аж там перетнув Канал. Дорогою натрапив на гурт п'яничок, що грілися довкола потайки розпаленого вогнища, побачив кілька пацюків, але жодного полісмена. О чверть на другу він уже простував нічиєю землею з її складами, дешевими ресторанчиками та транспортними конторами. А о пів на другу, коли з барів повисипало чимало гулящого люду, зміг, нічим не ризикуючи, зупинити таксі.
Цього разу водій навіть не глянув на нього.
— Аеропорт,— кинув Річардс.
— Поїхали.
Реактивний двигун зірвав машину з місця, і вони влились у потік вуличного руху. До аеропорту приїхали о першій п'ятдесят. Річардс прокульгав повз кількох полісменів та вартових відомчої охорони, і вони не звернули на нього уваги. Він придбав квиток до Нью-Йорка,— це якось само собою спало йому на думку. Перепустки перевіряли як звичайно, все обійшлося без ускладнень. Швидкісний літак на Нью-Йорк відлітав о другій двадцять. У салоні зібралося понад сорок пасажирів, здебільшого бізнесмени та студенти. Полісмен у куленепробивній кабіні куняв до самої посадки. Річардс посидів трохи і теж задрімав.
Літак приземливсь о третій годині шість хвилин, і Річардс без пригод залишив аеропорт.
О третій п'ятнадцять таксі вже несло його швидкісною спіральною трасою. Перетнувши по діагоналі Центральний парк, Бен Річардс о третій двадцять загубився у найбільшому місті світу.
76 проти 100...
Він обрав пересічний "Брант-готель" у східній частині Манхеттена. В цьому районі, після деякої перерви, знову почали з'являтись ознаки фешенебельного міста. Одначе готель був менш як за милю від центрального Манхеттена з його нетрями — теж найбільшими в світі.
Річардс іще раз згадав прощальні слова Дена Кілліана: "Тримайтеся ближче до своїх людей".
Вийшовши з таксі, він пішов до Таймс-сквер, аби не показуватись у готелі
0 такій ранній порі. П'ять з половиною годин — від пів четвертої до дев'ятої — Річардс просидів у нічному гомоклубі, дивлячись виставу. Спати хотілося нестерпно, та щойно він починав куняти, як його будив легкий дотик пальців, що добиралися до паху...
— Як довго затримаєтеся в нас, сер? — спитав, уже вранці, адміністратор готелю, заглядаючи в книгу, де Річардс записався як Джон Г. Спрінгер.
— Та ще не знаю,— відповів Річардс, намагаючись надати голосові скромно-люб'язного тону. — Все залежить від клієнтів, самі розумієте. — Він заплатив шістдесят нових доларів за два дні й піднявся ліфтом на двадцять третій поверх. З кімнати відкривався похмурий краєвид брудної Іст-рівер. У Нью-Йорку теж ішов дощ.
Кімната була чиста, мало не стерильна. Вона сполучалася з ванною
1 туалетом, і в бачку безперестанно чулося лиховісне булькання, якого Річардс не зміг позбутися, навіть поворушивши грушею.
Він попросив принести сніданок до кімнати: зварене без шкаралупи яйце на грінці, оранж, каву. Коли з'явився посильний з тацею, Річардс дав йому на чай, але не дуже багато, щоб не привертати до себе уваги.
Упоравшись із сніданком, він дістав відеокамеру. Поруч з видошукачем була металева пластинка з написом "Інструкція". Річардс почав читати:
1. Вставте касету в проріз А і тисніть на неї, поки в камері клацне.
2. Наведіть перехрестя видошукача на об'єкт зйомки.
3. Для запису зображення та звуку натисніть кнопку Б.
4. Після дзвінка касета автоматично випаде з камери. Тривалість запису — 10 хвилин".
"Гаразд,— подумав Річардс,— хай подивляться, як я сплю".
Він поставив камеру на столик поруч із Біблією й навів на ліжко. Гола стіна, під якою воно стояло, нічим не вирізнялася, і Річардс не уявляв собі, як це ліжко —и це тло можуть допомогти комусь визначити місце його перебування. Шум із вулиці так високо майже не долинав, але він пустив душ — про всяк випадок.
При всій своїй завбачливості Річардс мало не натис кнопку й не став перед
камерою у своєму камуфляжі. Його можна було б зняти майже весь, крім пперуки. Він натяг на голову наволочку. Потім натиснув кнопку, відійшов до ліжка й сів обличчям до об'єктива.
— Ку-ку! — сказав він глухим голосом, звертаючись до величезної аудиторії, що з жахом і цікавістю дивитиметься й слухатиме його сьогодні увечері. — Хоч ви цього й не бачите, але я плюю на вас, засрані телефанати.