Пересадка

Сторінка 8 з 12

Вінграновський Микола

Тепер можна і червоненьким морсиком у носі поколоти, і на вокзальний годинничок з горобчиком на стрілці подивитись, чи далеко до двадцяти двох нуль-нуль, і сапожничка десь пошукати та цвяшка у підборі на місце забити, та Зіну почекати, та підснідати чи вже підвечеряти, а там і до Колі, в "Мир", побачити, що він там натворив у тому кіні, той прийомний син, що аж німці вночі припруться на нього дивитися... А там поки сюди-туди, пересидимо на вокзалі, перекуняємо, як тут і поїзд... Батько лапнув себе за груди, намацав під пальтом у піджаці квитки — чи вони є, чи не загубив? Є, на місці вони, закомпостовані і тверденькі. На Полярне коло у Мурманське...

— Ну, і як сьогодні виторг? — через батькове плече перехилився міліціонер. —Л к навар?

— Який виторг, який навар? — аж свиснув через дірку батько.

— А носильщика. А на грудях блямба мідна така, держав-ненька, з номером, чи не знаєш?

— Знаю, чого ж не знаю. Така наче схожа на медаль, носильщики носять.

— А твоя де?

— У мене такої нема! — засміявся батько.

— Морс біля будочки пив?

— Пив.

— Скільки стаканів?

— А хіба я їх щитав? Пив, скільки влізло.

— А потім?

— Що — потім?

— Дідкові чемодани підносив?

— Аякже! Поміг старому, як не помогти?

— І скільки він тобі дав?

— Хто?

— Дідок.

— Так хотів було дати на пиво, — вже якось тривожно, але все ще радів батько. — Так я сам на те пиво йому можу дати!

— Лено, — гриз далі очима батька насурмонений, важ-кобровий міліціонер. — Глухонімому ліжко електричкою додому відтарабанив?

— Та ну його к чорту! — сказав батько. — Троячку в руку тулив!

— Троячку?

— Троячку. Наче я за троячку... А щоб ти скис, а ще

в кітелі!

— Документи! — твердим і рипучим, як ручки від чемоданів, голосом наказав міліціонер.

"Прямо тобі напасть якась! Наче змовились! Видно, ловлять когось, і ніяк не можуть впіймати", — подумав батько і вже звично поліз неслухняною рукою під пальто.

— Вам що, місця нема? Стали іменно на зуішнці — вам для таких іншого місця треба, — розбурчалася якась жінка з двома зареваними близнятами на руках. — Відведіть його у міліцію, а то тут! З дітьми не дають пройти, погибелі на вас нема!..

Міліціонер глянув на неї якось вибачливо, козирнув і сказав батькові:

— Гражданін, пройдемте.

— Та ви що? — підняв руки батько. — Та мені нема коли! У нас сьогодні кіно з сином у двадцять два нуль-нуль, а ще поголитися, і гвіздок із підбора у чоботі виліз, і Зіна... Ось нате паспорт, дивіться...

Важкою рукою міліціонер узяв паспорт, читав-читав, глипав з фотокартки на батька, з батька на фотокартку, потім повернувся і, не кажучи ні слова, пішов з паспортом до вокзалу. Батько побрів за ним.

"Отепер уже пропав геть, — думав батько. — Ні за цапову душу, і що ти будеш кому казати?"

Біля афішної тумби міліціонер зупинився і сказав:

— Так що, Пашо, у кіно, значить, на двадцять два нуль-нуль?

— У кіно, і вдосвіта поїзд: якраз у нас усе виходить. У Мурманське їдемо, на Полярне коло...

— На Полярне, значить, у Мурманське, Пашо...

— Л не Паша, — нарешті дійшло до зніченого мого батька, і він раптом замовк, наче йому заціпило.

— У паспорті в тебе ім'я одне, а так ти Паша? Паша — це що у тебе, кличка?

— Яка ще кличка, та ви що?

— А як тебе та назвала, що ти їй матраца в автобус ніс?

— Так це вона так, сплутала мене з кимось іншим, ніякий я не Паша, там у паспорті все записано і завірено печаткою.

— Сплутала?

— Та їй-богу! І слова мені не дала сказати, така тараторка, а потім заснула...

— Заснула?

— Заснула. Каже — розбуди.

— І ти розбудив?

— Як тільки електричка підійшла до перону — вона проснулася сама, їй сьогодні на третю зміну.

— Кому — їй?

— Та Вірі. Так, кажись, її звати. Вона заміж виходить. Матрац гусячого пуху на перину на Далекий Схід до жениха везе.

Тут вже якось потемніло-переплуталося в голові і міліціонерові: і Віра, і Полярне коло, і дідок, і Далекий Схід, і глухонімий, і двадцять два нуль-нуль, і цвях у чоботі, і гусячий пух... Він дрібно захитав головою, наче напився чогось дуже кислого, і сказав:

— Слухай, Пашо: на фронті я був у полковій розвідці та й тут вже після війни переловив не один десяток подібних тобі музикантів, але таких, як ти, я ще не ловив. Мені навіть весело з тобою говорити. А що вона, ця Віра, тобі кинула через вікно?

— Де? Через яке вікно? — Батька знову обсипало жаром, і через дірочки його капелюха знову заструмував туманець, тільки цього разу густіший.

"Ще цього мені не вистачало: приїхав чоловік у Москву, став на вокзалі і гайки через автобусне вікно ловить — до чого я вже дожився!.."

— Та нічого наче вона мені не кидала... Просто так махнула рукою... на прощання...

— А що то в тебе в руці?

— Де? — спитав батько.

— У руці. У жмені. Батько розкрив жменю.

— Гайка.

— Гайка?! — Витріщив очі міліціонер.

— Хіба не бачите? Віра дала на грузило для вудки за матраца. А ви думали що?..

Міліціонер взяв з батькової долоні гайку, покрутив її у руках, надів на палець, покрутив і якось тихо і сумно подивився на батька...

У перукарні батька поголили без черги. Міліціонер провів його просто до перукаря, щось прошепотів тому на вухо, і перукар поважно посадовив батька в співуче, немащене крісло, схопив помазок і намилив теплим помазком батькову срібну щетину від душі.

Міліціонер став при порозі, і черга з втаємниченим розумінням кидала на нього погляди, та й він сам, скоса посилаючи значуіігий погляд на чергу, наче повищав у зрості.

— Є "Шипр" і "Красная Москва". Вас чим? — спитав перукар.

— І тим, і тим, — відповів батько. — А що, у вас бритва німецька чи наша?

— Холландська, — сказав перукар. — Трофейна.

— У мене вдома німецька. Також трофейна...

А коли поверталися з підвалу від шевця і батько притупував підбором об асфальт, то казав:

— Оце ж, шпильки із клена на заготовку колю я сам. А гвіздки? У нас їх днем з вогнем не знайдеш. Так я тоді насмикав щипцями із старої ляди від погреба — іржаві і довгі. Ті, що на підметки пішли, пообрубував, а ті, що довші, на підбори. Так одного десь не розщитав, от він у Москві і виліз. Наче не міг він ще вдома вилізти.

Мати з тіткою Настею помітили батька ще здалеку, як тільки він з якимось міліціонером зайшов у вокзал і став під годинником розглядати вокзальну підлогу в зелених хвилях. Батько розмахував руками, хитав головою і прицмокував, бо коли він розмахує руками, то завжди прицмокує: це він або ж з чогось дивується, або ж йому щось сильно подобається. Затим міліціонер підвів батька до вокзальної стіни, і батько, обмацуючи ту стіну очима і руками, прицмокував знову... Тоді вони вдвох підійшли до лотка, міліціонер накупив пиріжків, і з тими пиріжками вони подибали до будочки з морсом. Ще по дорозі до будочки батько помітив матір, махнув їй пиріжком, мовляв, почекай, мені ніколи, бо йду з чоловіком пити морс.