Пересадка

Сторінка 6 з 12

Вінграновський Микола

— Гості, гості — вся с... в корості...

— Зіно, ти ж у Москві, — знітився батько... — Ох, у тебе ж і язичок...

— Ціп-ціп-ціп-ці-і-і-іп! — скликала курей тітка Настя. З недоїденим пиріжком у руці на коліні вона сиділа на чемоданах і раз по раз била головою поклони.

— Баришня, вставайте, — полоскотала контрамаркою тітку Настю під носом мати. — Прочухуйтесь і вставайте!

"І в Москві своїх курей кличе, а бодай вони тобі виздихали всі до одної!" — подумав батько і відвернувся дивитися на трамваї.

Тітка Настя прокліпнула свої павутинні від сну очі, повела важкою, глиняною головою і злякалася:

— Ой Божечку, де я? Що? Хто? Наче щось горить! Ґвалт, рятуйте!

— Нічого не горить, Насте, це вам шмаляні кури сняться. А шмаляні кури — до празника, свято якесь буде! Прочухуй-тесь, Насте, і гляньте, що у мене в руці!..

"Прийомний син якогось Довженка... — думав про себе батько. — Коли це він став йому прийомним і як?.. От же люди, а ще грамотні!.." Але мамі про все це батько не сказав ні слова.

На Ярославському вокзалі батько здав чемодани у камеру схову і наче народився, наче йому розвиднілося: руки легкі і вільні, ніби нічого ніколи й не носили!.. А міліціонери? Тепер нехай собі ходять, що мені до них, а їм до мене? Квитки закомпостовано на вдосвіта, вагон п'ятнадцятий, місця — де сядеш, сядемо, бо хто ж удосвіта, в таку рань, буде вставати їхати на Полярне коло? Та ніхто! Бо в городських людей і діти по городах живуть, і справді, чого б то їм пертися на те коло?

Батько наміняв дрібної міді, і поки мати з тіткою повалан-дали десь по магазинах чи по базарах, — якщо ті базари у Москві взагалі є, бо столиця ж! — став на вокзалі при будочці з червоним морсом, — такий же добрий і пити дається! — склянка за склянкою, ковток за ковтком пив би і пив, якби продавщиця не витріщила на нього очі. Але попросив налити ще склянку, ще поколов тим морсом у носі та й пішов прогулюватися поволеньки по вокзалу, засунувши руки за хлястик, як пан.

А підлога ж яка на вокзалі! Не інакше, як з мармуру — біла, в зелених хвилях і завтовшки не менш, мабуть, як на три пальці, бо скільки ж людей, на собі переносить вдень і вночі — не дешева, видно, підлога, а що вже тоді говорити про стіни? А годинник? Батько підвів очі на годинник, на його золоті метрові стрілки і став наслухати, цокає він чи ні, чи так без цокання і йде?.. За довгу годинникову стрілку вчепився лапкою горобчик, наче хотів її зупинити, вчепився і кричить-цвірінькає з усієї сили... Та хай собі цвірінькає, нехай зупиняє...

— Охо-хо... — почув за спиною батько і оглянувся.

На зеленій хвилі над такими ж двома, як і його, саморобними, тільки сірими чемоданами стояв задиханий, маленький, як хлопчик, дідок і стріпував від утоми руками. В грудях у нього сопіло, і з його білих волохатих зморщок дивилися жалібні очі. З носа у нього вискочила маленька срібна бульбашка, настромилась на волосину вуса і так само жалібно лопнула. Дідок, видно, від свого носа такого не чекав, бо хутенько нагнув гороб'ячу голову поміж ноги і заходився терти носа кулачком, зиркаючи на людей і на батька зляканими очима.

— Дядьку, — сказав батько. — Давайге я вам трохи підсоблю. Мені зараз робити нічого, то ви скажіть, куди нести?

— Та мені ось тільки за оці двері, до автобуса, на автобус і тільки, — зашамкотів волохатий дідок. — Син не прийшов, бо, знамо, на зміні... Охо-хо...

Батько взявся за чемодани, — еге, нічого собі натоптав старий! — і за дідком, за дідком попід касами і будочкою з морсом виніс ті чемодани на привокзальну площу.

— От, — сказав батько. — Чи, може, ще далі? Але щоб не далеко, бо я тут доріг не знаю.

— Тут, тут, далі не треба! От і спасибічки вам, бо руки у мене стали чогось не ті. А оце вам, пожалуйста, на пивце, — і дідок десь наче аж з бороди дістав батькові вологого, складеного вдвоє карбованця.

— Та ви що, дядьку, за що? — і батько майже бігом кинувся від дідка до вокзалу.

Кинувся та наскочив, просто-таки вискочив на цього, як його, на Мумумкала!

Мумумкало — банкових літ чоловік, але поголений, з жалібними, як і в дідка, теж наче поголеними, чистими очима, відразу ж завітрячив перед батьковим носом розпареними руками-крабами і так замумумкав, щось показуючи на мигах і штрикаючи пальцем у вокзал, що батько нічого не второпав. Але щоб знайти якусь спільну мову, батько і собі вдався до своїх уже мигів: розвів перед Мумумкалом руки, мовляв, нічого не розумію... Тоді Мумумкало схопив його за рукав і потятнув до афішної тумби, де на Лемешева і Козловського була обіперта висока залізна сітка від ліжка, а біля неї стояли ще дві нікельовані, з голубими головками спинки.

— Му-му-му-му-м-м! — стрельнув Мумумкало пальцем на сітку і спинки, потім розстебнув свого зеленого, з орденськими планками кітеля, вихопив звідкись з-під підтяжки червоненьку книжечку, махнув нею на вокзал і затупотів ногами: — Му-му-му-му-у-у!..

Від Мумумкала пахло дікалоном, просто-таки як від якогось полковника...

І ось вони вже біжать у вокзал на перон до електрички: попереду з двома перев'язаними спинками через плече на-дікалонений Мумумкало, а позаду за ним, зігнувшись та задерши голову, аби кого не збити, з залізною сіткою на спині біжить батько.

У дверях електрички сітка за щось зачепилася, і поки батько борсався з нею в дверях і нарешті пропхався в тамбур, — двері за ним раптом зачинилися. Електричка дала гудок і рушила. Батько — вмер. Скинувши сітку під ноги щасливому Мумумкалу, побілілими пальцями він вчепився в двері, аби відтягнути їх і вискочити на перон, доки електричка не набрала ще ходу, але двері не піддавалися і не піддалися. Електричка дала ще один гудок, і за сірим, у жовтих патьоках вікном батько побачив, як прощається з ним Москва.

"Доносився", — подумав батько, і більше нічого не подумав.

Мумумкало знову потягнув його за рукав і затупотів ногами об цокітливу підлогу: "Му-му-у-у-у!". Мовляв, їдемо! Все в порядку!

Потім він любовно погладив сітку, підняв угору великого пальця: м-м-м! — і тицьнув батькові трояка. Батько відвів з троячкою його розпарену руку і влип у вікно. Тоді Мумумкало підійшов до батька збоку і жалісно подивився на його щетину, ще й помацав її своїм розчервонілим крабом, похитав головою: м-м-м, мовляв, негоже непоголеному їздити по столиці, м-м-м, ой, як не гоже! Потім показав пальцем на батьків рот з діркою без двох зубів і знову похитав головою: м-м-м!..