Пересадка

Сторінка 10 з 12

Вінграновський Микола

Щось у кабінеті загрюкало, і з нього вибігли ті самі три жінки. Кожна несла перед собою по стільцю, а з ними і Коричневий.

— Стійте тут! — знову наказав він батькові, — і як тільки в отих оно-но дверях погасне світло, ви, тримаючись за кожну із цих жінок, ідіть за ними. Вони вас посадять.

Сказав — і зник. Щез, наче його не було, наче він провалився крізь землю.

Жінки зі стільцями в руках наче передихнули, і та, передня, сказала:

— Чіпляйтесь за нас, не бійтесь. Беріться, бо зараз буде темно кругом, і йдіть за нами. Не бійтеся... — Так вона говорила, а сама не зводила погляду з освітленого квадрата, що вів у самий зал... Раптом квадрат погас, і з залу почулася музика — кіно почалося!

— Ходімте! — прошепотіла передня жінка, — ідіть обережно, бо підлога слизькувата, ми вранці її натирали...

Першою за жінкою із стільцем, тримаючись за її кофту, пішла мати, за нею, — ой, упаду, ой, не можу! — тітка Настя, а замикаючим, третім і останнім, мій батько. Як тільки батько вбіг у зал, на нього війнуло надихане за день людське солодкувате тепло, а ті люди, які сиділи в залі тепер, освітлені примарним світлом з екрана, видалися йому неживими.

— Сідайте, сідайте, — шепотіла батькові його провідниця, і батько, навпомацки шукаючи рукою спинку стільця, вхопився за чиєсь гаряче вухо. Вухо щось гавкнуло йому не по-нашому, і батько, як був з простягнутою у темінь рукою, так і вкляк. Тоді провідниця потягнула його за рукав і, наче маленьку дитину, втовкмачила на стілець. Батько сів і дерев'яно застиг. Не змигуючи, нічого не бачачи, він кудись прямо дивився перед собою, дивився кудись у безвість, аж поки, наче з глухого туману, наче з іншого невідомого світу, перед очима щось почало проявлятися. Спочатку розмите, наче крізь замерзлу зимову шибку, а перегодя розмите з країв, а ще через мить вже чітко і виразно він побачив, як по загаченому розтрощеними підводами шляху під палаючими тополями, чорний і темний від утоми, люті і ганьби, з такими ж солдатами, як і сам, під бомбами відступає його син. Батько примружив очі, щоб краще роздивитися і придивитися: я це чи не я? Та коли я щось там крикнув і батько почув мій голос... "Коля!.. Тільки ж чому його всі називають не Колею, а Іваном? — думав батько. — І скільки можна так відступати?.."

І знову бій за боєм, бій за боєм... Зі страшною силою впали зірвані мости у Дніпро, і я опинився на столі в медсанбаті під ножем хірурга. Батько скоцюрбився, наче це різали не мене, а його. Він навіть поворухнув своїм-моїм пораненим плечем, і коли хірург взяв скальпель і різонув мене в тому місці, де був осколок, батько затулив обличчя лацканом від пальта і, схиливши на груди голову, тихо про себе застогнав...

Він довго не піднімав голови, наче не було в нього сил її підняти. А з екрана щось знову ревло і кричало, рвалося і вищало, та батько так і сидів з похиленою головою і сумирно нюхав свою кишеню від піджака: якоюсь дивною фарбою звідти пахли закомпостовані мурманські квитки...

І враз навколо стало тихо. Стало так тихо, наче екран занімів чи кіно обірвалося і більше його не буде. Лише якась музика, ніби з неї тягнули жили, зашамкотіла на ввесь зал, і батькова голова піднялася сама по собі: обгорілою кручею Дніпра бігла якась жінка. Добігла на самий край, впала на коліна, простягла над палаючим Дніпром свої згорьовані руки і заголосила: "Відведи, Господи, руку смерті від мого сина-воїна... Іваном зовуть його, моя доле, Орлюком Іваном... А я його мати!.."

— Не ти його мати!!! Я його мати! — раптом не своїм голосом закричала моя мати, що батько аж здригнувся. — Я його мати...

І батько почув, як затупотіли мамині валянки проходом униз, до екрана...

Залом гойднуло. Якийсь гарячий темний вал прокотився по нім вздовж і впоперек, і екран, ще трохи поблимавши, посмикався і погас... У залі спалахнуло перелякане світло. Батько побачив, як осліплена світлом моя мати стояла далеко внизу перед екраном у темній новій куфаєчці, як темна квасолинка, і сама вже бачила, що екран погас і на ньому нікого й нічого немає, обернула до залу своє мокре обличчя і безпорадно за-оглядалася... Матері здалося, що наче вона стоїть на дні якогось моря чи океану: з одного від неї боку білою крижаною стіною здіймався увись холодний екран, а з інших боків замість людських голів на неї насувалися гірські валуни... і ні ноги їй підняти, щоб іти до свого приставного стільця, ні поворухнути рукою...

Батько скочив на ноги і побіг до неї.

— Зіно, Зіно, ти що...

Він узяв її за руку і тим же, як йому видалося, безконечним проходом повів уверх на її місце... Мати сіла на стілець, витерла ріжком жовтенької хустки очі, склала на животі руки і знову стала дивитися на екран і чекати.

Зал сидів, наче набрав у рот повітря, і не міг його видихнути... і, як воно завжди бувас, — з товмачами чи без товмачів, — через якусь мить у залі всі уже знали — ця жінка в куфайці, що кричала і бігла до екрана, і с його мати, отого солдата, отого Івана — головного героя...

Якісь незримі золоті струни протягнулися від кожного в залі до матері, і коли кіно почалося знову, то зал уже дивився його якимись іншими, причетними очима, і коли я на екрані потрапляв в немислиму халепу, з якої не те що жива людина не зможе вийти живою, а навіть сам святий дух, зал напружувався так, що бриніла у ньому кожна невидима струна... У такі моменти зал переживав і боявся, бо якщо ця жінка знову не витримає та побіжить, розкинувши руки, до екрана рятувати свого сина із пекла війни, то, може, не витримає, впаде під екраном і вмре...

Та мати, склавши руки на животі, досиділа до кінця спокійно і просто, навіть ні разу не заплакала, і коли фільм скінчився — зал видихнув повітря, а батько помацав рукою свою лисину — лисина його диміла...

Кіномеханіки згори, з будок, і Коричневий у дверях, і всі, хто стояв біля нього, — касирки, прибиральниці, буфетниці і сторожі кінотеатру — бачили, як німці й англійці обступили матір, і говорили-балаболили-ґелґотіли, а в їхніх жінок очі були на мокрому місці. А один однорукий німець просто їв матір очима, ховався за спини і з-поза спин знову дивився. Мати один лише раз глянула на нього і сказала: