Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки тут. У цьому полі!..
До неземного світла
Нарешті полито останній рядок!.. Брат і сестра хлюпають із відерця, миють руки-ноги — й до хати. Перекусивши (Маруся неперебірлива, а Василь завиляє[17], чи не "завалялось" яєчні або ковбаски), можна по-справжньому перепочити.
Щоб розігнати чорну німоту, скоренько вмикають патефон. Ну, "Реквієм" Моцарта, яким Василько так перейнявся, бігаючи після школи у філармонію, не для нинішнього сумного вечора. І хлопець у сто перше ставить не менш улюблені сонати Бетговена. "Що це була за людина! Все життя — в горі, в нещасті, в муці — і він — один проти цілого світу — перемагає!" — міркує, вслухаючись у знайомі переливи мелодій.
Через науку маминої пісні йому легко розуміти музику. Шкода, що батьки не мають за що купити фортепіано. Зате нинішнього літа, після "відмінного" сьомого класу, тато купив йому гітару! Василько вже навіть грає "Взяв би я бандуру"! Марусю ж "вимуштрував" бринькати на одній струні "І шумить, і гуде…". Тепер узявся за давні марші й романси, дещо з класики.
А ще снуються-придумуються власні мелодії… На них мимоволі стеляться власні тексти. Через пісню ліпше осягається й краса та мелодика мови: з усіма відтінками, багатством, цікавинками. Воно ж добиралось-шліфувалось тисячоліттями!.. Татово-мамині рахнівські слова — аж пахнуть!
Утім, такого самотнього вечора, як нині, найкраще рятуватись читанням. Василь полюбив літературу завдяки прекрасному вчителеві української Костеві Макаровичу Тесленкові. Але насамперед — завдяки лагідному й роботящому татові Семенові, який страшенно шанує освіту. Сам батько закінчив лише чотири класи, хоч і з ними легко розв'язує Марусині задачки за б клас. А розум такий має, що і мислить, і пише грамотніше за деяких своїх начальників.
Від тата перейшла Василькові спрага до вивчення мов. Тато колись постановив собі й вивчив німецьку мову — так і Василь зробив. А ще знатиме латинську, англійську й французьку. Вивчатиме італійську, іспанську, польську, словацьку, чеську, білоруську, ідиш… Іще глибше пізнаватиме іноземні мови самотужки, в камері, куди його кине найчорніша червона імперія… Але про це казати ще рано!
Отже, тато постійно читає сам, і дітей до того привчив. Так що, коли о 21–22 всі лягають спати, Василько ще ніяк не може одірватись од книжки. З літератури (і з математики) навіть на олімпіаду їздив.
Читає малий Стус і те, що за програмою, і те, що вибирає-купує сам. Василя Стефаника, Максима Ґорького, Миколу Островського, Лесю Українку, Джека Лондона… Все дужче заглиблюється у творчість Григорія Сковороди. Вразила Франкова поема "Мойсей". Викладена генієм старозавітна біблійна історія перевернула душу. Заможний Мойсей покидає статки й розкоші, аби свій зневажений народ вивести з рабства! Воля — ось найвища світова цінність!
"Кобзаря" Тараса Шевченка до б класу знав майже всього напам'ять.
Ой люлі, люлі, моя дитино,
Вдень і вночі.
Підеш, мій сину, по Україні,
Нас кленучи…
Та це ж слово в слово мамина колискова!!! Ні, це не просто збіг! Йому, ще немовляті, Тарас уже хотів щось сказати маминими словами! Передати свою силу і міць? Священну місію берегти й продовжувати Україну?..
Так чи інакше, але ще більше й міцніше сплітаються у Василевій свідомості поняття багатостраждальної України і його вимученої Матері… Хоч тільки згодом він цілком усвідомить усі труднощі шляху до Неї, до України:
До Неї ти від неї йдеш,
страсна до Неї путь —
та, на котрій і сам падеш,
і друзі — теж падуть.
Буде у тих рядках щось навіки спаяне з мамино-Шевченковою піснею. І в багатьох інших також:
… О Боже мій! Така мені печаль,
і самота моя — така безмежна.
Нема — вітчизни. Око обережно
обмацує дорогу між проваль…
Утім, ці вірші-одкровення прийдуть згодом. Поки що Василько віршує вряди-годи, і то здебільшого до шкільних стінгазет. Як-от на директорського синка, який погано вчиться:
У нашого Лёни неприятность: опять двойку получил,
Потому что и сегодня он химию не выучил.
И немецкий язык знает тоже узко,
Потому, что он привык говорить по-русски.
Але все це так, не всерйоз. Обов'язок, так би мовити. Бо, нагадаємо, і вдома, і пізніше в інституті, де навчання, звісно, теж вестиметься російською, Стус розмовляв і розмовлятиме тільки по-українськи. При цьому, за слушним спостереженням його товариша-"шістдесятника" Івана Дзюби, Василь органічно не переносить, не сприймає жодної ненависті, озлоблення проти будь-якої іншої нації. Вивищувати себе за рахунок "топтання" інших — принизливо. Але й себе "топтати" нікому не дасть.
Найнайперші вірші тримаються в таємниці навіть од найближчих людей. Таємницею вони й зостануться. Тільки й матимемо авторське зізнання в передмові до майбутньої книжки: "В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло".
Минуло, бо зараз Василь палко мріє про геологорозвідку, і взагалі — мандрувати. Хоч і не знає, що мандрувати йому доведеться чимало, на жаль — не з власної волі… Аж туди, де 50 градусів морозу й пекельні умови каторжної примусової праці.
Бажання віршувати відновиться в старших класах, коли Василь закохається в однокласницю. Хоч і те віршування ще буде "не всерйоз". Як, зрештою, і саме кохання. Найголовніше кохання свого життя Василь зустріне у 27. Це буде киянка Валентина Попелюх. "Попелюшка", як називатиме її Василь. Василеве й Валине кохання зазнає неймовірно короткого щастя і неймовірно безконечних випробувань. Проте їхній шлюб витримає набагато більше, ніж часом витримують "домашні", "благополучні" сім'ї.
Василеве життя взагалі, чим далі, тим більше наповнятиметься неземним світлом. Починаючи з любові до ближніх: до рідних, друзів, своїх численних приятелів, яким помагатиме не тільки вчитися, а й книжками, і продуктами, й ліками. Ніколи не обмине людини, що потребує помочі, навіть якщо то п'яниця в калюжі валяється.
Він свідомо піде на загибель, розуміючи: хто, як не він має кинути виклик владі антихристів? Свідомо стане на стежку своєї боротьби, своєї Голгофи. Святою жертвою — власним життям! — здобуватиме право України та української культури на власний голос, на самовизначення, на розквіт.