Раз сидить Трохим біля лавки, дивиться: ведуть рештантів, і попереду, і позаду їх салдати з оружжами. Приглядається Трохим, — аж меж ними йде і Денис. "Доживсь честі!" — подумав Трохим, і стало йому жалко земляка. Підбіг швиденько і подав йому, що там лучилось, на його заключеніє. Що ж Денис? Глянув бистро, бачить, що се Трохим, як заскрегоче зубами, а очі мов запалали, як кине ту милостиню геть і сказав: "Щоб було ти лучче пропав, чим мене бачити у такій нарузі!" — і пішов собі не оглядаючись.
Розказав се Трохим хазяїнові, а він і каже: "Переловили тих усіх, що лавки обокрали, узяли і нашого Дениса. На нього доказують, што он с ними заодно і хотєл навести на мою лавку, так он ні у чом не признається".
Покінчили ярмарок. Розщиталися усі; хазяїн розщитав і Трохима і, на усякий день даючи йому по цілковому, при прощанні дав йому аж сто рублів і каже: "Озьми, Трохимушка! Ти мне на десятки тисячей спас; благодарствую тебе".
От уже Трохим зрадувався! Та і як же пак? Скільки він грошей принесе додому! Зроду не заробляв по стільки! Спасибі, що хазяїн дав золотими, так їх можна так заховати, що не загублю і ніхто не примітить, що в мене вони є, а цілкові окроме положу. От, узявши золоті, позашивав у онучу, а срібні які були, цілкові і полтиники, і мілоч усяку та позашивав у полу свити, так що і пізнати не можна було, що є при ньому гроші.
Зібравшись так і пішов з губернії, і не куди ж, як прямо додому. "Чого вже по другим місцям ходити? — дума собі, дорогою ідучи. — Спасибі богу, заробив добре; буде з нас зо всіх. Зараз куплю шкапу, справлю віз — і пішов луччий заробіток, чим від пішого. Жінці накуплю льону, нехай пряде: нехай наньмичку наньме, удвох більш нароблять. Матері буду усього постачати, чого забажа. Нехай, коли досі бідкалась, нехай на старості у розкоші поживе. Діточок приодягну; на зиму дровець роздобуду і усього придбаю, і будемо жити, гадки не маючи".
Сердешний!
Ідеть він так собі, йдеть, поспішаючи додому, щоб радість їм принести, що бог щастя дав, і вже верстов з п'ятдесят зосталося йти до села свого… як зирк: догани його… хто ж? Денис! Як уздрів його Трохим, так і руки, і ноги опустилися, і у животі похолонуло, серце так і трепечеться, і душа щось недобре почула. Не зійтись з ним не можна: по одній дорозі йдуть. Піти швидше, щоб не нагнав, поки до села, а у селі можна пересидіть день, поки від далеко зайде; так Трохим-бо, стільки пройшовши, вже притомився і як би не поспішав, Денис його нажене, бо він здоровіший і привичний більш ходити.
Бачить Трохим, що нічого робити, подумав: "Що ж? Божа воля! не буду з ним іти, буду собі окроме держатись; буду приставати, не поспішаючи з ним, то він і відв'яжеться від мене".
Йде, йде, як ось Денис і наздогнав його; вдарив по плечам і каже:
— Здоров, товаришу! Не втік від мене?
— Здоров, Денисе! Де се ти взявся?
— А ти думав, що Денис вже став бездільником, піде на каторгу, так отеє швидше біжиш додому розказати про мене, що я попався?
— Господь з тобою! Яка мені нужда до тебе? Я й сам жалковав, побачивши тебе у такій нужді.
— Жалковав, ти?
— Далебі, що жалковав. Ні ти мені нічого, ні я тобі ніколи: так чого ж нам? Скажи мені на милость, як ти викрутився?
Тут Денис так глянув на Трохима, що у того усі жижки задрижали і у душі похолонуло. Далі і каже:
— Викрутивсь! Коли ж на мене напрасно сказали. Хіба не бува на чоловіка наговорів?
— Як то без того? Ти ж мене повеселив, що ти не був з ними.
— Хіба ж я злодіяка який, га? — грізно крикнув на нього Денис.
— Та хто про тебе таке дума? Зглянься на бога! І замовкли обидва, і мовчать, і йдуть укупі. Геть-геть Денис вп'ять і одізвався до Трохима, та таким страшним голосом, неначе зовсім не він:
— Ти думаєш, що я через твої замки пропав?
— Через які замки?
— Через такі, що думаєш, я нічого і не знаю?
— Бог з тобою! Я тільки чув про сі замки та й забув зараз.
— Забув! Забудеш і справді. — І вп'ять замовкли.
Ідучи так довгенько, переходили через невелике село.
Трохим тут мав знакомого і хотів було зайти відпочити. "Не треба сього!" — вже крикнув на нього Денис, а плохенький Трохим і послухав його, боячись, що як він був против нього утроє здоровіший, так щоб не зробив якого худа. Так думав собі Трохим: "Не буду його сердити; буду піддаваться, нехай вередує, аж поки до своїх місць дійду; тоді викручусь від нього".
Перешедши те село, Денис завернув з дороги геть під лісок і Трохима покликав за собою.
— Оттут відпочинемо! — сказав сідаючи Денис під грушу. — Давай, чи є що в тебе, так пообідаємо або пополуднуємо.
— А що в мене є? — сказав Трохим і достав з торбинки хліба, тарані скільки та огірочків.
Денис достав із-за халяви ніж престрашенний. Трохим, як побачив його, так морозом обдало. Денис розпорядкує, мов сам усе придбав: хліба відрізав собі попереду, а далі ткнув шматок і Трохимові. Теж і тарані собі луччої узяв, а дещо і огірків кинув, мов собаці, Трохимові. Сей усе терпить і мовчить та дума: "Донеси мене тільки, господи, додому. Цур тобі і зо всім! Знати тебе не хочу".
— Знаєш що, пане брате? — наївшись, став казати Денис — Цур йому удень йти! Будемо удень віддихати: бач, як душно! Ніччю більш пройдемо і дальше станемо. Як отеє відпочинемо, а вечерком зорею та холодком ніччю мотнемось, так ми післязавтра і дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечора.
Лягли хлопці. Заснули добре. Над захід сонце; прокинулись, пополудновали — і усе-таки Трохимові харчі — і пішли.
— У тебе, бачу, і нема нічого для дороги? — спитав Трохим.
— А де я у чорта що озьму! Коли що й заробив було чого трохи, так ізтряс, у тім анахтемськім острозі сидівши; а заробити більш ти не дав. А було б і на твою долю; гадки б не маві
— Ти мені, Денисе, навдивовижу. Чи такий же ти був у нас у селі? Се ти, ходивши по усім усюдам, набрався такого духу.
— Цить, мовчи, не твоє діло!
І замовкли, і йдуть.
Через скільки там пройшовши, вже Денис вп'ять і обізвався:
— А що, товаришу! Поперед усього жінці розкажеш, а там і до голови підеш і по усьому селу будеш проповідовати, як Денис Лискотун хотів лавку обікрасти, і як ти остеріг хазяїна, і як Дениса з острога під калавуром водили к допросу?