Так на чолі батрацької бойової дружини і літав по асканійському степу, вгамовуючи розгул куркульської ненажерливості, що не щадила нічого: навіть дерев'яні зруби витягували з колодязів, розвозили по хуторах, а колодязі хай гинуть, обвалюються. Пам'ятає, якось примчали на Кураєве, а там уже все йде шкереберть, старий Гаркуша воює з агайманськими старообрядцями, за бороди з ними тягається із-за якогось маховика. Довелося розбороняти їх арапником. Так і жив Яресько, місяцями не злазячи з коня, охороняючи з хлопцями степ, аж поки чаплинський дзвін не вдарив оце на сполох.
Нарешті ось — після першого справжнього бою — стоїть з Наталкою на людному чаплинському майдані й невідривно дивиться на неї, розбентежену подіями, розхвильовану зустріччю, і, як музику, слухає її грудний туркотливий, мов у горлиці, голос.
— Чула моя душа, Даньку, що ти... що я... От, єй же єй, чула!..
Сонце сховалось, але ще все небо на заході горить, кидає на Чаплинку червоні відсвіти. Невтомно грає гармошка, веселиться молодь.
Яресько з Наталкою стоять осторонь, не помічаючи нікого. Для неї на всьому майдані — тільки він, для нього — одна вона з усіх дівчат. Туркоче й туркоче, мовби вирішила все йому зараз розповісти, вилити душу до дна. Отож, як вийшла з цесарниць, майнула в Херсон, служила нянькою в адвоката і тільки оце, як скоїлось там, що греки людей попалили, вирвалась, в чім була, і примчала в Чаплинку до тітки.
— До того ж, кажуть, землю тут ділитимуть, хочу не прозівати своєї долі,— засміялась вона.
Дивився на неї Яресько і любувавсь. Як змінилася! Вже й коси під хусткою виклала якось по-міському, і кохта — вся на кнопках — щільно облягає її шию. За час, що не бачились, стала якась наче тендітніша вся, прудкіша в рухах, сміливіша з лиця. Розшарілась, щоки горять, а очі весь час сміються ясно, іскристо, і все небо в них переливається.
— На кого ж ти своїх аблакатів покинула?
— А, хай їм грець! — вона весело махнула рукою.— Такі нудні та злющі! Вони там "суд над Леніним" були влаштували. Зібрались якось увечері до нашого всі їхні прокурори, поначіпляли окуляри на носи, папери в кожного в руках — судять... Комедія, та й годі!
Де не взявся, підійшов до них збоку Хлопєшка, недбало поклав дівчині лапу на плече.
— Це що за новості сезону? — невдоволено крутнувши плечем, вона струснула його руку геть.
— Ходім на польку,— пробасив Хлопєшка, багровіючи і ніби не помічаючи Яреська.
— А може, я... не бажаю?
— То йдеш чи ні?
— Не йду.
І вона глянула на Данька так, мовби між ними була вже про це якась своя домовленість.
Аж тепер Хлопєшка помітив тут третього, глипнув на Яреська:
— Ти що? Зайняв уже тут позицію?
— Зайняв.
— Ого, який жвавий.
— Та який уже є.
Хлопєшка, насупившись, пристояв мовчки, потім недбало, самим язиком перекинувши мундштук з одного кутка рота в другий, почвалав до гурту, де танцювали.
— Отакі й там, у Херсоні,— знов заговорила дівчина, обурюючись і мовби жаліючись Данькові.— По вулицях, було, не пройдеш, французи так і липнуть. Греки з ножами за дівчатами ганяються...
Слухаючи її, Данько переносився разом з нею думками в Херсон, разом з нею переживав трагедію цього поглумленого інтервентами міста.
А Наталчин голос то сльозою бринить, то скаргою, то гнівом. Як вступали, в оркестри грали, зразковий порядок обіцяли навести, а потім такий навели, що досі все місто голосить. Висадились надвечір. Кажуть, петлюрівські лоцмани провели їх' з моря по плутаному фарватеру дніпровського гирла. З порту ішли до міста з такими тулумбасами, що ну! Попереду англійський оркестр з трубами через плече, французькі офіцери ви-цибузали, на всі боки люб'язно всміхаючись до населення, а позаду всіх озброєні ножами греки похмуро тягли артилерію на віслюках, і херсонська дітвора з галасом бігла за ними, викрикувала:
— Ісусова кавалерія!
— Ішаки Антанти!
Всюди, де пройшли з музикою заморські гості, на стінах будинків з'явились свіжі різнокольорові прокламації, в яких обіцялося херсонцям, що кожна сім'я відтепер може бути спокійною, бо союзні війська прибули сюди не для війни, а для миру, для підтримання законного порядку, і тільки. А лише стемніло, по всьому місту, особливо по робітничих його слобідках, уже загрюкали прикладами в двері, пішли облавами на людей. На ранок тюрми були переповнені, а на ліхтарних стовпах на Говардовській гойдалися молоді рибалки, захоплені вночі з рибою на Дніпрі. На Монастирській слобідці без суду, без слідства, за саму лише підозру в зв'язках з більшовицьким підпіллям було розстріляно групу матросів та робітників.
Життя стало нестерпним, з настанням темноти на вулицю не вийдеш, місто як вимерло, тільки ковані підбори по бруку клацають. Дорожнеча зайшла страшна, насувався голод, в трущобах порту та в підвалах Забал-ки уже пухли діти, а "рятівники" тим часом під мітлу вимітали всі запаси хліба, що були в порту. Один лише англійський пароплав взяв нібито за раз п'ятнадцять тисяч пудів борошна.
А найстрашніше почалося, коли інтервенти побачили, що вже не всидіти їм тут: на кораблях у французів заворушення, з боку Миколаєва наближаються червоні, в самому місті — неспокій. Отоді вони вже стали хапати всіх, кого попадуть на вулиці чи в квартирі, наловлять і, як заложників, юрмами до порту. Тисячі назганяли — і старих, і жінок, і дітей — набили людьми повні амбари, ті самі амбари, з яких перед цим повимітали хліб. А в останню ніч, коли вже зовсім їм невидержка стала і вони змушені були перейти з берега на кораблі, вдарили звідти прямо по переповнених людьми амбарах снарядами з корабельних гармат...
Досі ще на тому місці, де були амбари, тліють купи попелу та обгорілого заліза, досі ще голосять на пожарищі побожеволілі від горя жінки, розшукуючи то сина, то мужа, то брата.
VII
Оленчук цілу ніч стояв на варті біля кутузки і цілу ніч, як розповідали потім інші вартові, стишено вів крізь щілину якісь переговори із своїм бла-городієм. Про що вони там перешіптувались? Про що нишком сповідався молодий золотопогонник своєму колишньому підлеглому?