Докотилось поповнення і до Мануйлового "шматка": одного з полонених дали їм до отари в підмогу. Мовчазний, худий, аж чорний, років на п'ять старший за Данька, був він родом десь із-за Карпат, із Мадярщини, і звати його було Янош. Коли вже обвикнувся і трохи наломився мови, скупо розповідав літніми вечорами біля вогнища про свої далекі краї. Пастухував у поміщика: така ж там у них спека, таке ж безводдя, такі ж розкішні марева коливаються влітку... "Тільки й різниці, що по-вашому — пастух, а по-нашому пастир. По-вашому — степ, а по-нашому — пуста".
А колодязі там, виявляється, з журавлями високими і хати по селах побілені білим, у садках вишневих, зовсім як на Даньковій Полтавщині. Гарно було про таке розмовляти.
Мрії зріднили їх, а спільні мандри з отарою в безлюднім присиваськім степу ще більше зблизили, здружили. Навіть одягом помінялися: Данько віддав Яношеві свою ватяну свитку, а Янош Данькові — шинель, щоб не нагадувала йому про цісаря та про окопи.
Одного разу в степу до їхнього вогнища підійшов якийсь невідомий, по-міському одягнутий. В степу, як і в морі, зустрівши людину, не питають, чого вона тут і звідки. Спершу дали йому повечеряти, а потім він до пізньої ночі гомонів з чабанами про їхнє життя, про їхню долю.
— Дивлюсь я на вас, хлопці,— казав він,— і думаю, що одна вам доля на двох дісталася. Одного капітал змалку в степовий полон захопив, другого — царська війна сюди під конвоєм пригнала.— І, підкладаючи сухих кізяків у багаття, задумливо додав: — А тільки визволятись із неволі, мабуть, доведеться вам разом, хлопці.
Справдилось його слово. Разом з Яношем, просто зі степу, прийшов Яресько в революцію.
Що тоді робилось в степу! Ніби весняним вітром з-під сонця війнуло, освіжило душу кожному. З піснями, з прапорами ішли селяни навколишніх сіл на Асканію, до них на ходу приєднувались чабани, австрійські полонені, батраки та батрачки з табірних казарм.
— Царя скинуто!
— Війна палацам!
— Воля всім, всім, всім!
Дихалось легко, небо сміялося людям, полум'ям майорів червоний стяг на башті асканійської водокачки, і ніби видніше стало від нього по всій Таврії.
В радісному захмелінні прийшов люд в Асканію, і затріщали вольєри, впали загорожі, розчинились клітки — щоб не тільки людям свято — звірів і птиць було випущено на волю. Як із Ноєвого ковчега, висипало все, що досі трималося по клітках, піднялося в небо рідкісне птаство, помчали в степ прудконогі олені та смугасті зебри, дикі монгольські коні та сайгаки, могутні бізони американських прерій та біловезькі зубри. Все живе радувалось в той день, мчало степами куди очі стоять, радісним ошалілим ревом трублячи про своє визволення, оповіщаючи всіх, що довгождана воля настала!
Лише одну клітку не відчинив повсталий люд — ту найбільшу, що стояла в маєтку перед самими вікнами панських покоїв на спеціально насипаній для цього степовій могилі із скіфською кам'яною бабою,— на таких могилах люблять в степу спочивати орли. Один із них і зараз жив тут.
Здоровенний, із сажневим розмахом крил, степовий хижацюга другий рік уже нудився в цій клітці на подив гостям, на втіху хазяям. Цілими днями куняв він на вершині могили, не цікавлячись нічим, не звертаючи уваги на свою тисячолітню кам'яну подругу. Тільки тоді й оживав, коли наступав час годівлі. Панський улюбленець, він щодня одержував з ласки пані Софії щедрий раціон — живу, взяту з отари вівцю. Згребе її, за мить порве, розшматує залізними пазурами і, наковтавшись гарячого м'яса, сидить, забризканий кров'ю, на вершині могили і знов куняє, спочива.
Всім єством ненавидів Данько цього пазурятника. Щоразу, коли траплялось проходити побіля нього, пригадувалось хлопцеві, як ще по дорозі в Каховку під час одного перепочинку зморено приліг він край шляху і одразу задрімав, а прокинувшись, побачив просто над собою в небі отакого хижака, що, розпластавши крила, мовби цілився йому своїм дзьобом у груди. Наче моторошний сон, врізалась йому в серце назавше ота перша його дитяча зустріч із степовим крилатим розбійником. Часом здавалось Данькові, що це якраз він, отой самий крилач, що хижо висів колись у степу над його бурлацьким дитинством, шматує тепер свої жертви у всіх на очах. Не раз, проходячи мимо, Данько погрожував йому кулаком, та все не міг здійснити своєї погрози.
Коли ж настав день, що можна було нарешті поквитатись,— хлопець не пропустив нагоди. Під схвальний гомін розвированого натовпу вступив з гирлигою до хижака в його смердючу, стерв'ятницьку, кров'ю забризкану кліть.
— Ану, царю пернатих, може, и тобі з трону пора?
Юрба заніміла в напрузі. Противник, дарма що обважнів на панських харчах, був ще небезпечний — такий одним ударом крила збиває людину з ніг, одним ударом свого сталевого дзьоба проломлює череп.
То був найперший ворог, що впав від Яреськової руки. Немов ярмаркового борця, вітав збуджений натовп молодого чабана, коли він, веселий, вихруватий, переможцем вийшов з гирлигою із орлиних хоромів. Світлана Мурашко, сміючись, приколола йому до грудей червону стрічку, а Наталка-цесарниця... Наталка в захваті лише подивилася своїми небесно-синіми на нього, але так подивилася, що він досі не може забути той погляд.
Наталка після того, як зостались її вольєри без цесарок, подалася в Херсон шукати собі іншого місця. Яресько залишився в Асканії.
Невдовзі по цьому заблищали в степу рогаті кайзерівські каски — прийшли німці з гайдамаками. Того ж дня перехапали робіткомівців на чолі з механіком При-валовим і, відправивши їх під посиленим конвоєм у Ге-нічеськ, вчинили там над ними звірячу розправу: вивезли на старій баржі в море й живими пустили на дно.
З поваленням гетьманату було створено в Асканії новий робітком і кілька озброєних бойових дружин для охорони степу та віддалених таборів від куркульських розграбувань. Яресько сів на коня. За співучість та за веселу вдачу,— більше за це, ніж за якісь там подвиги,— в одній із дружин його було обрано навіть старшим.