— Поспішаєш? Швидше, мабуть, хочеш братові про мене передати? Ти б краще передала йому, хай до мене переходить. В мене, бачиш, весело. У них там Шляховий нудьгу розводить, нитку взяти не велить, а в мене в усьому — воля! Хочеш — шубу тобі подарую?
— Не треба мені шуби,
— Тобі таких і комісар твій не дарував.— Ганна недбало стала ритися в тачанці.
— Не треба, Ганно,— настійливо повторила Вутанька.
— Ну, як хочеш,— кинувши ритись у барахлі, Ганна задумливо постукала ручкою нагайки по крилу чорної, зальопаної грязюкою тачанки.— Де оця тачанка тільки не побувала, Вусте. В Павлограді була, в Синельнико-вому, до Гуляйполя доставала... Ех, і погуляли ж ми, Вусте, за все погуляли!
Сонце, схиляючись, сховалось за верхів'ям могутніх дубів, що обступали галявину. Тіні лягли на забарло-жене, збите копитами подвір'я. Вутанька з якоюсь злою усмішкою блиснула очима на Ганну:
— Ну, так ти мене відпустиш?
— Стривай, не спіши,— серйозно відказала Ганна.— Може, я ще хочу твоєї червоної пропаганди послухати. Ти ж, кажуть, тепер делегаткою стала, з трибун промовляєш?
— Ганно, відпусти її,— жалібно втрутилась Мокрина.— Були ж як сестри...
Ганна хвилину постояла в роздумі.
— Гаразд, ходім, сама проведу тебе трохи,— ступила вона від тачанки.— Бо в мене такі мордотряси, що спроста не випустять. Незчуєшся, як зроблять наложницею...
XXXII
І ось знову ідуть вони лісом удвох, як колись. Зовсім би, як колись дівчатами, якби тільки на Ганні не чоловічий оцей френч, що ледве сходиться на повних розкоханих грудях, та ще якби не плетена оця нагайка, що, погойдуючись на ходу, весь час ворушиться між подругами, мов жива болотяна гадюка.
Сторожко ступає по стежці Вутанька. Почуття небезпеки, неясної якоїсь тривоги ні на мить не покидає її. Чому Ганна побажала раптом піти її проводити? Чи справді не хоче, щоб п'яні оці мордотряси перестріли Вутаньку на стежці, чи, може, щось інше має на думці? Може, сама без них вирішила звести з нею свої останні рахунки?
— Різних влад за цей час я перепробувала, Вутанько,— розповідала Ганна ідучи.— І сірих знала, і мурих... Я й з вашими червоними була. Доки жива, всіх влад хочу перепробувати. Отак як кислицю в лісі: надкушу, попробую й кидаю геть.
Блискуча, перебризкана червоним сонцем лісова зелень оточувала їх. Десь на верхів'ях дерев, де діждавшись вечора, уже потьохкували перші солов'ї.
— Матір мою давно бачила? — Ганна раптом посмутніла, поникла головою.— Попотягали її там, кажуть, за мене ваші чрезвичайки.
— В чрезвичайках теж люди, розберуться — хто прав, а хто винуват.
— На мене все зуби гострять? Ото якби попалась! Ні, далі, мабуть, я з тобою не піду, Вутанько...— Вона мимохідь попробувала рукою кобуру з револьвером.— Бо, чого доброго, ще в пастку заведеш.
— Якраз, може, вивела б, а не завела.
— Ні, мене вже навряд чи виведеш. Далеко зайшла. Звернувши зі стежки, Ганна зупинилась, сумовито
оглядаючи мальовничу галявину, що відкрилася перед ними.
— Розбігаються звідси наші доріженьки-, Вусте. Давай хоч присядем отут, бо коли це ще зустрінемось вдруге...
Призахідне сонце пронизувало ліс, кривавило червоним промінням мокрі блискучі стовбури. Ніде нікого. Птиці та вони дві на весь ліс.
Присіли на буреломині. і лише тепер, коли присіли, разом помітили просто перед собою під кущем гуртик білосніжних, збадьорених вечірньою прохолодою конвалій.
— Пам'ятаєш, Вутанько, у мене колись сережки такі були,— дивлячись на біленькі краплинки конвалій, пригадала Ганна.
— Чого ж не пам'ятати. Красувалась у них на каховському ярмарку.
— Ярмарок... Аякже, "панночка в свиті", ха-ха! — невесело засміялась Ганна. Колись було красиве любила, тепер не до краси. Все остогидло. Ти ось і зараз, мов дівчина, а мене, бачиш, як на дармових харчах рознесло! Скоро й парубочих рук не хватить, щоб обійняти свою Ганнусю.
— Справді розігнало тебе,— покосилась на неї Вутанька,— мов куркуленчиху яку-небудь з хуторян.
— Із лиця злиняла, еге ж? Знаю — злиняла, пом'ялася врода, не хочеться на себе і в дзеркало глянути. Спротивіло, остогидло, все! Живеш, як травина: сьогодні є, а завтра, може, десь на отакій галявині... шаблями такі, як Данько ваш, посічуть.
— Сама винувата, Ганно.
— Такі, як ми, завжди винуваті. Зате ж погуляла, ох, погуляла, Вусте! Пів-України на тачанці облітала. Знаєш, як ми з буржуями городськими розправлялися? Виберемо найпузатіших, барабани їм в руки, прапор за пояс і шагом арш, по вулиці з піснею "Долго мы в тюрьмах си Дели, долго нас голод томил..." Ідуть — животи, як барила, губи трясуться, а вони в сопілки дмуть та про голод співають, розтаку їх мать!
— Ганно! — вжахнулась Вутанька, затуляючи вуха.— Як тобі не соромно!
— Нічого мені тепер не соромно,— з серцем мовила Ганна,— і не страшно нічого. Чекісти ваші? Думаєш, із них ми штопорами кишок не вимотували? Було, все було... Погуляла, а на похмілля тепер хоч і кулю в лоб! — У голосі її почувся відчай і твердість.— Скажи, Вутанько, ти боїшся смерті?
— Було б за що життя віддавати, Ганно. А так, на вітер...
— На вітер? А може, на бурю? Думаєш, забуде мене Україна? Дарма, думаєш, пісень уже про Ганнусю співають?
— Чи сп'яну бравуєш, чи... не розберу тебе, Ганно. Вони, твої оті розбишаки, хоч знають, проти кого й за що, а ти? За що ти воюєш, Ганно?
Ганна в задумі дивилась собі під ноги, копирсала нагаєм мурашник.
— Правду тобі сказати, Вусте, й сама не знаю, за що. Спершу за "анархію — мать порядку" була, поки з батьком не посварилася...
— А тепер?
— Тепер знову за неньку.
— Знов одурять тебе, Ганно. Ганна зітхнула.
— Темні ми, через те й дурять. Одне тільки знаю, що коли вже зброя в руках, то не можна не воювати. І воюватиму, метатимусь їм до кінця...