Перекоп

Сторінка 71 з 136

Гончар Олесь

— Нудно так лежати,— широко позіхнув Левко.— Розказали б, дядьку Маркіяне, хоч як ви женились абощо.

— Рано тобі ще женитись, підрости трохи.

— Куди вже рости,— Левко невдоволено оглянувся на свої величезні, з потрісканими п'ятами ноги.

Яресько та Маркіян весело оглядали свого товариша. Сімнадцятий тільки минає, а вигнало нівроку: голова біля кулемета, а ноги десь аж за мостом звисають. Чуба на голові — на двох махновців би вистачило.

— Як все-таки гарно в нас тут,— задумливо каже Маркіян.— Ось я на всяких фронтах бував, бачив усякі краї, є моря на світі, є гори, але, їй-бо, ніде нема краще, як у нас. Недаром же кажуть — Полтавщина! Бур'ян ось пахне. Увечері бузком та фіалкою... Солов'ї тьохкають.

— Мабуть, і дівчат нема ніде кращих, ніж у нас,— обернувся Левко до Яреська.— Як ти думаєш, Даньку?

А Данько, нахилившись у траву, де повзали червоненькі сонечка перед ним, лише посміхався загадково. Ех, не знаєш ти, Левку, де дівчата ще такої ж краси. Бачив би ти отих синьооких, що їм таврійська ковила шовками стелиться до ніг. Очі оті, що за тисячу верст світять тобі дівочою ласкою та довірою...

— Бідні ми тільки дуже,— вів тим часом своєї Маркіян.— Хіба що ось як прополемо трохи нашу Полтавщину та заставимо посунутись мироїдів... їй-бо, багатим життям заживем!

— Іч, багатіти дядько надумав,— подивився скоса на Маркіяна Левко.— А на кому ж тоді, по-вашому, Радянська влада триматиметься, як усі багатими станем?

— На нас і триматиметься.

— Ми влада бідних!

— Думаєш, вічні на тобі оці латки? — ляпнув Левка по плечу Маркіян.— Не завжди нам, хлопче, такими нуждарями бути.

— Швидше б тільки диктатурою стати над глитаєм,— сказав Яресько, не зводячи примружених очей з далечини шляху.— А то грозяться, гади, революцію підняти на рожни.

— Та ще Махно, де він в бенері взявся...

— І коли вже його піймають? Ніяк в руки не дається, сатана.

— Це в нього тактика нібито така: налетіти з гвалтом, паніки наробити і далі навскач — доганяй вітра в полі... Більше гиком та криком бере. А як тільки де на добрий горіх наткнеться, так і назад: навмисне уникає бою.

— Мабуть, і нас неспроста сюди послано,— перейшов раптом на шепіт Маркіян.— У повіті вже, видно, щось прочули, раз дозори оце порозсилали в усі кінці.

— В Соколівці сходку, кажуть, порубав, а в Галещи-ні — сестер милосердних.

— Озвірів зовсім од крові... На жінок беззахисних шаблю підняв.

— Це як ота вчора на мітингу казала,— промовив Маркіян, щось пригадуючи.— "У великих,— каже,— муках народжується новий світ..."

— А той молодший, із полтавських шефів? — ожва-вів при згадці про мітинг Левко.— Просто'наче за мене сказав: "Я,— каже,— міцний і свідомий. Стою біля ковадла нового життя... Кую і пою пісню Третьому Інтернаціоналові! "

— О, курява знялась...

Яресько раптом підвівся над бур'яном і став пильно вглядатися з-під козирка на шлях.

— Вихор?

— Ні, то не виХор.

Незабаром стало видно, що рухається колона військ. Зникла на деякий час у балці, потім знову вихопилась передніми вершниками на пагорб, і в цей момент — добре було видно — викинула вгору великий червоний прапор над передніми кіньми.

— На-а-аші,— полегшено зітхнув Левко.— Червоне козацтво йде!

Стало чути, як гуде бджола, хлюпає внизу під мостом річка об палі.

Яресько завмер, дослухаючись. Вчулось, чи що це? Як шелест очерету, як перешум колосся, коли ото війне вітерець, ледве чутно долинуло десь здалеку, з поля... Дедалі все чутніш, чутніш...

Чубарики, чубчики, Ка-ли-на...

Уже видно передніх верхівців, що похитуються на конях, блищать на комусь кулеметні стрічки, а з клубливої куряви все виринають нові верхівці й тачанки.

Горить на сонці в куряві червоне полотнище прапора, в такт пісні погойдуються в сідлах вершники.

Чубарики, чубчики, Ма-ли-на...

— Ах, як співають, чорти! — захоплено вигукнув Левко.

У зір і слух перетворився зараз Яресько. Вслухаючись, витягся вперед, мовби назустріч пісні, було в ній для нього щось заворожливе, буйне, привільне, таке, що притягувало, і в той же час чимось невловимим насторожувало, будило тривогу. Чимось вони, оці "чубчики", мовби перегукувались із тим "яблучком", що чув у Криничках вночі із-за річки.

Все ближче бурхала пісня, і ось, коли вже на завершення витьохку повітря несподівано розітнулось молодецьким кавалерійським присвистом, Яресько завмер! Це була мить, в яку йому сяйнуло догадкою...

Зблідлий, обернувсь до Маркіяна:

— Стріляй!

Маркіян і Левко витріщились на нього:

— Ти що — здурів? Свої ж!

— Стріляй, кажу!!!

— По прапору?!

Ударом плеча Яресько відштовхнув Маркіяна вбік, упав, прикипів до кулемета. Трясучись, вириваючись з рук, вдарив кулемет, бризнув просто по колоні вогнем.

Оторопілі товариші його з жахом дивилися, як поникло в куряві полотнище прапора, як дибились коні на шляху, де безладною купою збилась колона, з ходу завертаючи тачанки назад, в паніці розсипаючись по вибалках, по хлібах. Уже коні геть далі заносили своїх вершників, зникали в куряві й тачанки, а Яресько, зціпивши зуби, все строчив навздогін. Коли кінчилась стрічка, тільки тоді обернувся до товаришів:

— Пойняли, як з ними треба?

Вони, не відповідаючи, поблимкували на нього все ще недовірливо. В цей час з недалекого вибалку вискочив охляп на коні якийсь дядько і вчвал погнав прямо по мосту. Підлетів, збуджений, босий, з путом у руці, яким він підганяв конячину.

— Ну й дали ж ви їм! — хекаючи, вигукнув він до хлопців, що, вийшовши з бур'янів, стояли вже на видному.— Сам Махно їх вів!

— А... а... хлаг? — розкрив рота Левко.

— Отож тобі й хлаг: з таким вони і в Соколівку ввійшли,— віддихавшись, став розказувати дядько.— Сходка там саме була, про викачку хліба говорилося. Оточили всю сходку, нібито свої, червоні козаки прийшли, послухали, і всіх потім, хто за продрозверстку виступав, тут же, на майдані,— на січку! Весь комнезам поліг.