Ганжі, зрештою, видно, таки урвався терпець*
— Годі! — стукнув кулаком по столу.— Досить з мене ваших нотацій! Треба бути залізною людиною, щоб мовчки зносити всі образи, яких завдає мені центр! Ми тут погані, а чим ви там, у Києві, кращі? Чим ви ощасливили Україну, будучи при владі? Гризнею та чварами? Більшовики обіцянок не жаліють, засипали народ обіцянками, а ви? Землі побоялися дати? Трудовим конгресом нагодували селян? Оце ж він вам боком тепер вилазить, ваш конгрес!
Зайшла мова про неї, про Вутаньку.
— Красовита молодиця,— почав худорбастий ліво?
есерівець — інженер з електростанції.— Зверху справжня українка, та в душі, на жаль, комісарка виявилась.
За ним, за лівоесерівцем, навперебій зацьвірінькали і двоє гімназистів, теж учасники наради.
— Темна... обдурена... Недарма ж комісари таких в наложниці собі беруть.
— Комісарська хвойда!
— Ви! Жовтороті! — несподівано подав голос Левченко.— Та як ви смієте про неї?
Задихаючись від обурення, він схопився з місця, і рука його інстинктивно потяглася до кобури.
— Даруйте, даруйте,— забелькотіли з переляку гімназисти.— Ми не знали...
— То знайте: надалі за одне таке слово про неї... кулі не пожалію!
— Ну що ви, добродію Левченко...
Хазяїн, і Ганжа, і навіть цупкомівець кинулись заспокоювати його.
— Молоді, недосвідчені... Ви вже їм даруйте.
— Добродія Левченка ми маємо всіляко оберігати,— звертаючись до присутніх, тоном наказу заговорив представник ЦУПКому.— Левченко — то є людина діла. На нього не мусить впасти найменша тінь більшовицької підозри. Центр покладає на добродія Левченка особливі сподівання в організації нашого руху...
— А зброя? — похмуро запитав Левченко у галичанина.
— Зброя буде, ласкаво прошу, А поки що — рожни, надійні селянські рожни. На них теж можна комунію підняти.
— Крім рожнів та крім оцих ваших пищалей,— Левченко кивнув на стіну,— мені ще сучасна — англійська, французька — зброя потрібна.
— Буде! Головний отаман зараз саме з цього приводу з Ватіканом трактує. Ми їм — кардинальський престол на Україні, а вони за це нас обіцяють завалити зброєю.
— Папського кардинала на Україну? — стривожився раптом хазяїн, однією рукою підтримуючи бешиху, а другою прибираючи склянки.— Ох, нелегко буде полтавців покатоличити. Уперті натури!
Йому нічого не відповіли.
Розходились по одному, дотримуючись всіх правил конспірації.
Ночувати Левченко мав іти в район вокзалу, до інших своїх знайомих. Вийшовши, сторожко пробирався в темряві, прилипаючи до стін, міцно стискаючи в руці заряджений браунінг. Вистрілить по патрулю, не вагаючись, якщо стануть затримувати. А що, якби раптом зустрілась., вона? Як би тоді він повівся? Не знає. Мабуть, вистрілив би й по ній.
XVII
Виїжджали з Криничок по добрій санній дорозі, а повернулись уже по весняному бездоріжжю: вода підступала з-під снігу, поналивало балки, ледве прохопились додому. Вдома все відтає, оживає, і Данько з Васильком, зачувши весну, повилазили з хати на сонечко, прокопують попід повіткою рівчаки для перших молодих струмків.
Наче вік була з ними в розлуці Вутанька — самий вигляд сина її сп'янив: мале, радісне, підбігло, плутаючись у бабиному лахмітті, тріпотливо припало до колін:
— Мамо! Мамо! А в нас хтось був! Засміялась, пригортаючи малого:
— Хто ж у вас був?
— А вгадайте!
Хлоп'я по-змовницьки повело очатами в бік дядька. Данько з-під шапки посміхався осторонь, зіпершись на лопату, як дід.
— Гість тут один виглядав тебе, Вутанько. Вона але кинулась:
— Який?!
— Татко був,— у захваті випалив Василько.— Татко наш... Комісар!
Вутанька обмерла: не знала в першу мить — радіти чи плакати. Був... Був — і не застав! Був — і не побачились! "Це за гріх мені, за гріх,— прокричало в серці,— за Полтаву, за ніч у поїзді, за того баламутника воєнкома. Але ж не було гріха, не було, не було!"
Все кричало в ній протестом, і жалем, і розпачем.' Стояла в болісному занімінні, дивилась, як дно щойно прорубаного рівчака із сивого поволі стає темним, відтає — струмок ледь-ледь пробирається по сивій накришеній кризі, а десь за спиною вже цівкнула птиця веснянка, і наче здалеку чути Вутаньці з братових уст слова про нього, про Леоніда. З новим бронепоїздом проходив через станцію, зупинка була в них там по якомусь ремонту, чи що, і він, скориставшись цим, заскочив у Кринички побачитись з нею та з сином.
До пекучого щему, до сліз боляче було їй слухати це. Ішов, спішив, сподівався, що вона тут зустріне його, ластівкою кинеться йому в довгождані обійми, а натомість... Де він у цю мить? За балками, залитими водою, за весняними дальніми бродами... Був ось тут ще три дні тому, дихав оцим вишневим повітрям, а коли-то вона знову його діждеться? Весна плющить, струмки клекочуть, садок стоїть у весняній прозорості...
Налетіли табунцем якісь пташки-червоногрудки — снігурі не снігурі — і разом сіли на вишню, виставивши до сонця свої повні, яскраво оперені груди. Наче спілі яблука-обагряночки враз запалахкотіли на голому гіллі! Що за дивні червоногрудки такі, з якого краю налетіли?
Сіли, скрасивши собою весь садок, обернулись всі дзьобиками до сонця і, попробувавши голоси, враз... заспівали! Самої пташки майже не видно було, маленька, сіренька, вона майже зникала за випуклим рум'янцем власних грудей, живих, по вінця налитих, переповнених піснею. Співали сонцеві, співали весні, співали розхвильованій до сліз Вутаньці. "Був! був! був!" — вчувалось їй у їхніх радісних, заливистих голосах. Чи не від нього? Може, він десь із дороги послав їй сюди прощальний привіт з весняними цими червоно-грудками?
Поніжились на сонечку, поспівали — знялись, полетіли.
Туга здавила серце Вутаньці.
Взяла сина за руку і з почуттям втрати, гіркоти й розраненості рушила до хати.
Зайшли в хату, і в хаті, де гостював Леонід, ще мовби витав його подих, ще мовби чулись його кроки, танув по кутках його сміх.