— Ні, цього не буде,— гаряче вирвалось у Вутаньки і, ніби засоромившись своєї гарячковості, вона спитала катеринославця:—Чи багато сьогодні на Запсіллі натрусили?
— Дещо перепало,— відповів він спокійно.— В громадянина Махині — знаєте такого? — під настилом у конюшні яму чималу, може, й на піввагона відкрили.
— О, то це у вас добрий улов,— зраділа Вутанька.— Сьогодні піввагона та завтра...
— Пшениця — перший сорт, та жаль... підтекла, попріла вся,— нахмурився катеринославець.— Вважайте, добовий пайок цілого заводу в тій ямі зігнив.
Матір приголомшили ці слова.
— Хліб святий погноїти! — вжахнулась вона. Дивилась на ікону в кутку, а бачила за нею Вутань-
чину хлібну квитанцію. Добре зробила дочка. Треба, треба помагати! А то й справді повернуться пани і землю відберуть. Був би в неї зараз хоч який-небудь лишок — все б віддала на республіку.
Після вечері катеринославець, підвівшись із-за столу, став дякувати хазяйці.
— Спасибі за хліб, за сіль,— промовив він зі щирою, проникливою теплотою в голосі.— А ще більша дяка за те, що сьогодні в розверстку здали,— нам уже тут розказували.
— Що ви, бог з вами! — згоряючи від сорому, замахала мати руками.
— Ні, не кажіть,— серйозно перебив її катеринославець.— В найтяжчий час саме отакі, як ви, бідаки, республіку нашу з рук вигодували.
Закурив і, присівши коло печі, схмурив чоло, задумався, пускаючи дим у комин.
. Данько, стежачи за ним, почував, як дедалі більше росте в ньому щось тепле, синівське до цієї згорбленої працею людини, котра в такому віці, з уже посрібленими скронями, в стужу і холод тижнями мотається в складі загону по глухих волостях, добуваючи хліб для свого залізного, впроголодь воюючого класу.
— Як же там на заводах у вас? — перебравшись на лежанку, заговорив Данько до продзагонця.
— Трудно, товаришу,— відповів той, простуджено покашлюючи.— Трудно. Декому так гайку прикрутило, що й не витримав, пішов по губерніях запальнички робити. Але справжнє, пролетарське ядро, звісно, зосталося, тримає все на своєму горбі. І дарма що на голодних пайках, що холоднеча, аж руки до верстатів прикипають, а — бачили б ви — як працює народ! — робітник ожвавів, повеселішав.— 3 цехів не виженеш, самі надурочно зостаються! Бувало, що з ніг біля верстата падали...
— Ну, тепер буде легше.
— Легше чи не легше, тільки ми собі такий девіз на заводській брамі написали: "Вмерти, а почату справу довести до кінця". Не дамо себе задушити ні зовнішньою блокадою, ні голодом.
Доки вони розмовляли, Вутанька внесла знадвору в'язку свіжої соломи, кинула з розгону серед хати, аж морозний дух пішов від неї на піч до Василька. Хлопець, здається, цього тільки й ждав: стрибнув десь згори просто в солом'яну кучугуру, з радісними вилясками став товктися в ній та перекидатися, тішачи дорослих своїми телячими пустощами.
Каганець тим часом став помітно примеркати. Кате-ринославець спробував полагодити його, покрутив у руках так і сяк, але даремно: виявилось, що гасу в каганчику зосталось вже тільки на самому дні.
— І долити нічим,— поскаржилась мати,— ото вже весь. Олією доведеться світити.
Робітник поставив світло на місце.
— Нічого! Прийде час, і ви назавжди розстанетесь з оцією допотопною блимавкою.
— О, а чим же світитимем? — здивувалася мати.— На лампу й зовсім гасу не настачишся.
— Електрика світитиме.
— Не знаю, що це й воно — лектрика...
— Це таке, що й не коптить, і чаду від нього нема... Груша скляна з волоском, і в ній — повно світла...
— І оце таке в нашій хаті світитиме? — посміхнулась мати: їй це здалося неймовірним.
Робітник підвівся, в задумі заходив біля порога, якийсь незграбний, в розкошланій сивині, з широкими лопатками, що різко виступали з-під темної бумазейної сорочки.
— Засвітиться і у вас, згадаєте моє слово,— заговорив він згодом.— Живем на воєннім становищі, а вже то тут, то там з'являються по країні перші електричні ластівки. З Русаковських заводів з-під Тули он сповіщають про першу таку ластівку, в Кам'янському теж недавно станція струм дала. Так це ж тільки життя починаємо. План ГОЕЛРО Ілліч розробляє, дніпровськими порогами цікавиться... Ні, за цими першими ластівками настане і справжня електрична весна.
— Чуєш, Васильку,— гукнула до сина Вутанька, сте-лячи гостеві постелю.— І в наші Кринички прийде колись весна електрична...
Мов дивну казку, слухав з печі Василько чудні ці слова.
А каганець все примеркав, примеркав...
Довелося лягати. Одначе й після того, як уже всі вклалися і бабуня рукою пригасила тліючий гнотик (щоб і не чадів), Василькові довго ще ввижались картини весняного дня, переповненого птахами, ввижались чудні сяйливі оті ластівки, що мають прилетіти сюди і що тільки залетять у хату — одразу вона переповниться світлом!
Прокинувшись вранці, Василько знов розігнався з печі, щоб потовктись на соломі, де спав отой міський загадковий дядько. Проте ні постелі, ні ночувальника вже не було. Замість нього на соломі, згорнувшись, лежало... телятко!
Гарне таке, рябеньке, облизане, наче тільки що вмилося.
— Звідки воно, бабуню? Посміхнулась бабуня:
— Вночі само з лісу до тебе прибігло, Васильку. Це, мабуть, нам той дядько наворожив.
Може, й наворожив, може, й само з лісу прибігло, хіба мало різних чудес буває на світі.
Не чув хлопець, яка тут гуркотнява стояла вночі, не чув, як бабуня на радощах усіх підняла, побудила і як потім щаслива, присвічуючи недогарком свічки, відчинила двері навстіж, а добрий постоялець вніс на рукай це телятко до хати.
X
Морози взялися люті. На палець замурувало в хаті шибки, аж сумом хапає за душу: коли-то вони тепер відтануть!
Від придухи гинула риба на Пслі. Ніби на сто літ уперед скувало його важкою непроламною кригою.
Вранці, вирушаючи з відрами на річку, Вутанька щоразу бере й сокиру з собою: після таких ночей ополонки доводиться прорубувати заново. Навкруги морозна рань, червоно сходить сонце, світлою парою дихають люди. Лункий передзвін стоїть попід лісом до самих Хорішок: всюди по селах о цій ранній порі люди прорубують ополонки. Б'є, рубає кригу й Вутанька. Гострі крижані скалки залізом стріляють в обличчя, щемлять розчервонілі руки. Не раз за цією роботою зашпори їй так заходять, що сльози навертаються на очі. І боляче, і кривдно ставало на свою долю: доки їй, мов удовиці, ковтати сльози отут над ополонкою, доки ще їй тут рубати, нарівні з дядьками, оцю проклятущу кригу, що дзвенить під сокирою, мов залізо. При живому чоловікові, а наче вдова... Знала, однак, що не він, не Леонід, у цьому винуватий і не його треба за розлуку винити: був би там тільки живий та здоровий. Кінчиться ж це коли-небудь, відіб'ються від ворогів, поприходять з фронту додому. По-новому, по-людськи тоді заживуть, настане й для оцих закутих кригою Криничок весна коли-небудь, настане!