То вже були Кринички.
IV
ПІД горою у вишняку присіла, причаїлась батьківська хата. Завалена снігом, підперта на причілках кривими, від часу потемнілими сохами... Зате в хаті — видно знадвору — повно вогню, повно тепла. Палає буйним полум'ям піч, раз у раз з'являється на яскравому тлі вогню знайома постать: сестра! То зігнеться, то випростається біля печі — готує, мабуть, вечерю.
Вже Данько з матір'ю наближався до дверей, як раптом, де не взявшись, викотилось йому під ноги кудлате собача, застрибало, зацявкотіло з кумедною завзятістю. Мати прикрикнула на нього, відганяючи: "Пішов вон, Колчак!" — але воно не слухало і все націлялось впіймати молодого господаря за його обстрьопану шинель.
На гомін вискочила з хати Вутанька.
— Хто це тут воюється? — і, розгледівши в сутінках приїжджих, в радісній нестямі кинулась до Данька.— Ой божечку! Братику!
Гаряча, розпашіла від печі, вхопила закоцюблого з дороги вояку в обійми, обдала всього духом полум'я і майже внесла в хату на пругкім гарячім своїм плечі.
Доки мати підтягувала гніт у каганцеві (щоб виднішою була синові хата!), Данько, притулившись до теплого комина і відігріваючи закляклі руки, стежив, як радісно шапарює по хаті Вутанька. Зовсім, ніби не змінилася за цей час! Як і раніше, горять, сяють очі молодим вогнем, і так же по-дівочому грають сміхотливі ямочки на смаглих вишнево-рум'яних щоках. Нема їй, видно, втоми: в'ється по хаті, мов ластівка,— жвава, легка... І вся ще як дівчина: струнка, пругка, в ситцевій голубенькій кохтині, що туго облягає стан та високі груди. Аж дивно було чути, що то до неї, до Вутаньки, нишком озивається десь із запічка приглушений дитячий голосок, називаючи її матір'ю:
— Мамо... цуєте, мамо... де мої стани?
— Нащо тобі штани, пічкуре? — обертаючись на голос сина, просяяла Вутанька.— Ану вилазь, покажися дядькові! Дядька ж тобі ось бабуся привезла!
В запічку чути сопіння, якусь вовтузню і потім:
— Я без станів не вилізу...
— Отакої тобі,— засміялась Вутанька.— Ну шукай, де ж ти їх дів?
— Давай я ось тобі поможу,— полагодивши каганець, загомоніла до внука баба.— Стільки ждав, що прийде котрийсь — батько або дядько, а тепер забився в нору і на світ тебе не виманиш. Окрайця від зайця хочеш, Васильку?
— Хоцу.
Вона добула з клунка свій же домашній, тільки наскрізь промерзлий, аж іскристий з морозу окраєць:
— На, це ми тобі з дядьком у зайця відняли... Виманений окрайцем, з печі на лежанку спустився
нарешті сам Василько, білоголовий, лобатий карапуз. Став на край лежанки — в полотняних штаненятах з підтяжкою через плече, насуплено зиркав на гостя.
Данько уважно розглядав племінника. Лобате, не по-яреськівському біляве, а очі., вилитий Бронников!
Він простяг йому руку:
— Ну, здоров, Бронников.
— Длас-туй-те.
Так вони познайомились. Але по-справжньому Василько визнав дядька лише після того, як він, скинувши шинель, сів на лаві у червоному своєму галіфе та блискучих острогах, що одразу мовби осяяли всю хату. Хлоп'я, що досі хмурилось, тепер і рота розкрило від захоплення:
— Спо-ли... А де з вас кінь та сідло?
— Ех, брат Васильку,— посміхнувся невесело дядько.— Сам би хотів оце знати, де зараз мій кінь та сідло.
— Рано тобі ще про сідло думати,— пригримнула вдавано баба на внука.— Твоє ще отам, хлопче...
Вона показала йому дорогу на піч.
Вутанька, присівши біля брата і ніжно поблискуючи до нього очима, розпитувала його про здоров'я, потім раптом похвалилась, що недавно одержала оце від свого Льоні листа.
— Три тижні йшов десь аж зі станції Апостолово. Ти не знаєш, де це Апостолово?
— Апостолово, а там і Берислав, Каховка, Чаплин-ка,— задумався Данько.— Якби не оця мені дурна хвороба...
— Льоня там і про тебе пише,— поспішила втішити його сестра.— Шкодували, каже, за ним, добрий розвідник був.
І, помітивши, як при цьому повеселішав брат, Вустя кинулася шукати за іконою на божниці листа.
— На, краще сам почитай.
— Ще не начиталася,— настрожила від печі мати на Вустю.— Щовечора, замість молитви, на сон грядущий... Піди ночви внеси.
Вутанька, підхопившись, за мить внесла з сіней дерев'яні видовбані ночви, ті самі, в яких мати купала Данька ще малим.
— А як же б ви хотіли, мамо? — поставивши ночви перед братом, знов повернулась Вутанька до свого.— Стільки часу ніякої звістки і ось... Даньку, де це Апостолово? — ще раз запитала вона.
— Звідси не видно,— відбувся жартом хлопець.— А ти що — чи не майнути задумала?
— О, якби тільки знала, що його там застану! На крилах би полетіла!
— Схаменись, навіжена! — випросталась біля печі стара.— Саме той час, щоб літати!
— Ганна ж он літає? — пустотливо сяйнула очима Вутанька.— Чому ж нам ні?
— До речі, що це у вас тут з Ганною скоїлось? — дивлячись на сестру, запитав Данько.— Мені аж не ві-риться.
— Довга пісня,— жваво заговорила Вутанька.— А тільки я думаю, що там в усьому найбільше дядьки винні. Як колись хотіли її молодому Фальцфейну продати, так тепер отаману Щусю в банду продали! Бандити самі, бандиткою і її зробили!
— Тихіше! — озирнулась мати на вікна і, наблизившись до сина, стала розповідати сама.— Солі якраз по селах не стало, так Сердюки спряглися з гноївщанськи-ми монахами — і гайда чумацькими шляхами через усю Україну на Сиваш по сіль: там, мовляв, її скільки хочеш, даром нагребемо. Та не той, видно, час, щоб чумакувати: не дійшовши до Перекопу, потрапили по дорозі у ватагу до якогось махновського отамана Щуся. Налетіли потім сюди з ним та й Ганну підхопили...
— Сама я не бачила його,— вихопилась Вутанька,— але, кажуть, красень там такий, матрос, по хуторах всіх дівчат з ума позводив..
— Скатерть нерозрізаних керенок зоставили Сердюки Лавренчисі за дочку,— стишеним голосом розповідала мати,— а самі за неї в отамана нібито горщик золота взяли.