Баржак, що досі стримувався, рвонувся з глибини ґанку, як у бій:
— Не тобі, Хлопєшко, Україною клопотатись! Хлопєшка мовби цього тільки й ждав.
— Ти що мені рота затуляєш, диктатура? — втягуючи голову в плечі, враз охижілий, обернувся він до Баржака.— Ще тобі, астраханському каторжнику, про Україну балакати.— Він натякав на Баржакове минуле, на те, що після подій 1905 року той кілька років відбував заслання десь на соляних промислах в Астраханській губернії.
— Про каторгу ти помовч,— почулися з натовпу обурені голоси.— Хіба не такі, як твій папаша, кували його в кайдани?
— За папашу я не одвітчик! — огризнувся Хлопєшка.— А перед революцією в мене свої власні заслуги...
Серед фронтовиків знявся рух невдоволення:
— Годі тягти волинку! Викладай, що ти хочеш!
— Схаменіться, доки не пізно. Схаменіться, коли не бажаєте, щоб Баржак у петлю вас завів,— знову затягнув своєї Хлопєшка.— Ще вихід є!
Громада притихла.
Хлопєшка урочисто надувся і, перечекавши якусь мить, нарешті вибовкнув те, ради чого, мабуть, і виліз перед люди:
— Викиньмо над Чаплинкою нашу рідну жовто-блакитну хоругву! Подаймо знак на Дніпро козакам української Директорії та їх отаманові Савелію Гаркуші!
Майдан при згадці про свого земляка загомонів, захвилювався:
— З якими сьогодні він гавка, твій Савка?
— Від кайзера, мабуть, уже до французів перемай-нув?
— Не прийняли. В Олешківських плавнях воші б'є з своїми козаками!
Хлопєшка налився кров'ю.
— Оце ж дожились: в плавні загнали Україну! Колись степами володіла, а тепер у шелюги дніпровські всю її затовкли. Отакі тільки ще, як Савелій Гаркуша...— і не доказав: на ґанок уже, ніби вітром, винесло знов Кулика.
Рішуче відштовхнувши плечем Хлопєшку, стукнув гирлигою, залементував у якомусь буйному відчаї:
— Люди добрі! Миряни! Товариші! До Гаркушиної тарахторії кличе Хлопєшка... Чорти батька зна що воно за тарахторія, тільки коли підходить вона Гаркуші, то нам з вами аж ніяк не підходить! Міняю свій хлаг! Не хочу безвладної влади! Диктатуру на Гаркушу давай!
Фронтовики, зі сміхом проводжаючи Кулика з ґанку, теж дружно загули, заколихались довкіл:
— Диктатуру! Диктатуру-у!
Баржак, вибравши момент, вихопивсь на край ґанку:
— Може, годі нам усяких тут петлюрівських недобитків слухати? — він метнув презирливим поглядом у бік Хлопєшки, що, виставивши бомби, стояв перед самим ґанком.— Може, послухаємо тих, кого привела до нас революційна солідарність і з ким нам пліч-о-пліч на ворога йти?!
Сходка, притихнувши, чомусь звернула погляди на Килигея, героя прапорщика, про якого в зв'язку з таємничою смертю Софії Фальцфейн ще й досі ходили по селах всякі легенди. Килигей не примусив себе ждати: звичним кавалерійським рухом придавивши на голові папаху, ступнув наперед.
— Про Петлюрину Директорію тут говорилося,— твердим голосом почав він.— Про ту саму, що в ногах одеської Антанти повзала та казарми в Києві драїла, готуючи їх для англо-французьких військ. Холопка, маріонетка, і така їй ціна. Ще тут про Україну говорилося. Ми теж за Україну, тільки не за таку — за іншу. Хочемо України не французької, не грецької, не англійської, не американської... Хочемо України української, червоної, своєї!
Схвальний гомін прокотився по майдану.
— Червону дайош! Червону! — дружно неслося звідти, де стояли асканійці на чолі з Яреськом.
Килигей, випроставшись, тільки намірився продовжувати, як раптом ніби просто над головою в нього гулко ударив дзвін. Все стихло на мить, заніміло. Тільки лита чаплинська мідь тривожно, похмуро гула над степом:
— Бо-оу... бо-оу... бо-оу.
Моторошно ставало на душі. Ніхто не знав, що віщує Чаплинці це загадкове, суворе, як поклик самої долі, бовкання, але всі чомусь обернулись у бік Перекопу.
— Ідуть! На конях з тачанками! — Від дзвіниці мчав задиханий підліток-дозорець з біноклем, що теліпався йому на грудях.— В Чумакову Балку спускаються!
Карателі? Так швидко їх не ждали. Не встигло ще й сформуватись стихійно виросле військо, ще все тут, мов ярмарок, ще й командира над ними нема. Баржак? Злий, як шершень, але скільки ж він там в окопах пробув — газів отруйних наковтавсь та й додому... Погляди всіх — в тому числі й Баржаків — самі собою зійшлись на Килигеєвій постаті: він! Прапорщик, груди мав у бойових хрестах, проти гетьмана, проти кайзера людей гуртував. Щоправда, лівша він, з лівої, кажуть, рубає, але рубає так, що інший і правою не вруба!
— Приймай команду, Дмитре,— неголосно сказав Баржак.
Килигей окинув суворим поглядом сходку, ніби зважував сили, ніби в думці шикував уже в єдину бойову лаву всіх оцих чабанів та необстріляних батрачуків, вчорашніх окопників, батарейців, пластунів та гусарів... Чи давно кидали фронти, заганяли штики в землю, а тепер ось їх знову жде боротьба. На фронтовиків найбільша надія. В сірих шинелях, з гвинтівками всіх систем обступили ґанок, похмуро смалять махорку, спідлоба поблискують на Килигея: "Давай, мовляв, берись!"
По-командирському випроставшись і ставши одразу мовби ще вищим, гучним голосом скомандував:
— Сходку закрито! Командири загонів — до мене!
IV
Тиша... Тиша.
Спорожнів майдан. Спорожніли вулиці. Прищухла, ніби вимерла Чаплинка, тільки чабанські папахи та солдатські сірі шапки сторожко стирчать всюди з-поза глиняних загат, виглядають із-за хлівів та заготовлених для палива куп кураю.
Знав Килигей, що робить, коли запропонував командирам розбарикадувати Перекопський шлях, навмисне впустити ворога в село, щоб тут, а не в полі дати йому бій. Сюди тільки замани, а тут і стіни допоможуть! Замість тинів та парканів, у Чаплинці всюди, як і в інших південних селах, тягнуться від двора до двора товсті, литі з глини та кураю вали, так звані "загати".
За однією з таких загат, серед Куликового злиденного подвір'я, стоять обскубані Оленчукові верблюди — жують курай. Неподалік, в суточках між копицею кураю і повіткою, причаїлись з ґирлиґами в руках Оленчук і Кулик. Вигідну зайняли собі позицію. Так у таврійських селах стають засідками на вовків та лисиць, яких за роки війни багато розвелося в задичавле-нім, забур'яненім степу: стають дядьки звечора з ґирлиґами на причілку і годинами ждуть, доки звір наблизиться, пробираючись до кошари чи до курятника.