— Я до вас,— кинув він тоном людини, що ледве стримує роздратування.
Бронников, постуджуючи на ложку з гарячою кашею, зміряв незнайомця спокійним поглядом. Щось є в ньому задерикувате, зухвале. Застиг, як півень перед бійкою, а скельця пенсне поблискують до всіх гострим, зухвалим блиском.
— Хто комісар?
Бронников ще раз постудив у ложку.
— Я комісар.
— Я теж комісар,— дражливо відрекомендувався незнайомець.— Комісар бригади Муравйов.
— Муравйов... київський?
— Ні, я — південний.
— Ну, що ж,,сідай,— сказав Бронников.
Потіснившись, дали йому місце біля казанка. Килигей, дбайливо витерши травою свою просту селянську ложку, передав її прийшлому.
Муравйов пожадливо накинувся на кашу. Хапав, давився, наче поспішав кудись. Бронников, відклавши ложку, з веселою співчутливістю дивився на приблудного цього комісара. Леонідові подобалась його енергія, напористість і навіть оцей звірячий бродяжницький його апетит.
Вихапавши все з казанка, Муравйов потягся рукою до чиєїсь фляги, що лежала поблизу на траві і, не пи2-таючись, спрагло напився з неї нахильці. Втерся, передихнув. Тепер він був готовий до розмови.
— Де ж бригада? — запитав Бронников.
— Нема бригади! Розбіглась бригада! — викрикнув нетерпляче, нервово.
Неподалік біля вогнища між бійцями почувся смішок:
— Довоювався чоловік. Сам над собою комісаром зоставсь.
Скельця пенсне недоброзичливо блиснули в той бік і знову пригасли.
Бронников пильно подивився на співбесідника.
— Розгубив, виходить, бригаду? Муравйова наче жигалом хто жигонув.
— Допит це, чи що?
— Вважай, як хочеш... Адже прямо під трибунал ідеш?
— І піду,— знов аж підскочив той.— Думаєш, трибуналом мене злякаєш? Не боюсь! Сам заявлюсь — хай судять! — і додав тихіше: — Якщо винен.
Становище, в яке потрапила ця людина, можна було зрозуміти. Покинутий всіма, однак не зневірився, не занепав духом. Це говорило на його користь. День за днем пробивається на північ, з упертістю фанатика шукаючи зустрічі... з ким? З трибуналом! З нещадним своїм трибуналом, який, може, й голову йому знесе!
— Що ж: не позаздриш тобі, товаришу,— сказав Бронников.— Трибуналу тобі, мабуть-таки, не минути.
— Не спіши з висновками, комісар,— протираючи пенсне, заперечив прийшлий.— Можливо, ще нам разом з тобою доведеться перед трибуналом стояти.
— Оце загнув.
— Чому загнув? Чи, думаєш, твої від тебе не розбіжаться?
— Про моїх ти помовч,— нахмурився Бронников. Протерши пенсне і трохи заспокоївшись, Муравйов
знову заговорив до Бронникова:
— В роки еміграції мені довелося жити в Швейцарії, там бувають снігові обвали в горах. Ти матрос, тобі це важко уявити. У вас тут сліпа стихія приймає інший образ, образ невловних степових міражів... Але, думаєш, ти їх, оці міражі свої, втримаєш? Ситуація для нас з тобою зараз на Україні зовсім незавидна,— продовжував він, мовби не помічаючи, окрім Бронникова, нікого з присутніх.— Махновщина розгулялась, сліпа дрібнобуржуазна стихія за хвилину змітає все, що ми встигаєм насадити за місяць. До певного часу ці сили працювали на нас: ми чудово зуміли використати українське повстанство для повалення гетьманату, для розгрому німців, для нанесення смертельного удару по хижаках світового імперіалізму. Недавня поразка греко-французьких десантів на українських берегах була б неможлива без участі в цій боротьбі могутніх сил українського повстанства. Одначе заслуги його цим і вичерпуються, на цьому й кінчається героїчний період революції на Україні.
— А що ж починається? — в'їдливо запитав Баржак. Муравйов, не звернувши на нього уваги, знову заговорив просто до Бронникова:
— Починається те, про що не раз попереджував нас товариш Троцький і що я, Муравйов, перший, може, відчув оце на собі. Нас кидають. Від нас одвертаються. Нашу ще не зміцнілу регулярну армію поглинає розпалене повстанське середовище, розбурхана і ніким не приборкана повстанська стихія. Саме вона, ця стихія, поглинула мою бригаду, розметала її на тріски.
— Який же висновок?
— Висновок напрошується сам собою: співробітництву кінець. Треба раз і назавжди вгамувати цей анархічний народ з його сорока тисячами банд, з його мексїканськими методами боротьби...
"Вгамувати народ..." Бронников, слухаючи, ледве стримував у собі наростаюче обурення. Із надр цього народу сам він вийшов, сам протягом років готував його до боротьби, і тепер, коли народ нарешті піднявся, коли все більше росте і зріє його сила в революційних боях, відповісти раптом йому недовірою, з такою ворожістю заговорити про всіх оцих почорнілих на степових вітрах пастухів та вантажників, матросів та вчорашніх батрачат... І це говорить людина, що називає себе комісаром! Ні, не такою уявляється йому душа ленінського революційного комісара!
— Мітингами ми їх розбестили! — упевненим тоном викладав своє Муравйов.— Ледве не голосуванням комісарів обирають! Пора, пора з цим кінчати. Інтереси справи диктують нам інший до них підхід...
— Який саме?
— Терор! — скельця пенсне зблиснули люто, по-крисячому.— Масовий послідовний терор проти цієї бандитської нації — іншої мови вона не зрозуміє!
Бронников помітив, як при цих словах колихнулись бійці, що, привернуті гострою розмовою, вже обступили їх звідусіль. Бачив, як Яресько, що стояв з хлопцями якраз за плечима в Муравйова, різко поклав руку на рукоятку свого клинка* "Рубонути? — спідлоба мовби запитував він очима Леоніда.— Дай рубону гада по черепу! За наклеп! За брехню! За все, що він оце проти нас замишляє!" А може, й справді хай рубоне? Іменем живих і полеглих... за "бандитську націю", за образу цих людей, за образу революційної честі народу. Тут би і весь йому трибунал...
— Тепер мені ясно,— потемнівши, підвівся Килигей,— чому від вас бригада розбіглась. Я сам перший послав би такого комісара подалі.. Отож годі тут піною бризкати. Повечеряти дали, а тепер — котись ік такій матері!.