На другий чи третій день після прибуття Яресько несподівано зустрів на форштадті дядька Оленчука, що стояв край урвища і дивився кудись за Дніпро.
— Агов, дядько Оленчук! — зрадів йому хлопець.— Ви звідки тут?
Оленчук обернувся до нього, чимось присмучений.
— Та круторогих же вам пригнав.
— Самі чи... з благородієм?
Оленчук став набивати люльку самосадом.
— До самого Дніпра все при мені був, помагав череду гнати. А коли вже наперли на переправу, десь як у воду впав.
— А може, й справді його в тисняві десь... униз головою?
— Е, ні. Якби впав, то виплив би.
— Заговорило, значить, біляцьке нутро! Своїх зустрічати зостався!
Оленчук, мружачись, дивився кудись за Дніпро, в заткані сонцем таврійські простори.
— Я до самого вечора його на цьому березі піджидав, усе думав — дожене. Раз там навіть і з'явилося було на горбах таке, як він, постояло-постояло, подивилось-подивилось сюди, мовби шукало когось. Потім повернулося спиною і тихо побрело в кучугури...
Данькові на мить аж самому сумно стало, коли уявив собі, як стоять вони один проти одного, розділені небесно-блакитною широчінню Дніпра, офіцер і колишній його підлеглий. Цей на висотах правого берега, а той десь по той бік, в розпалених сонцем задніпровських кучугурах.
Мовчав Оленчук. Мовчав і Яресько.
Синіли плавні за Дніпром. Там, за синіми плавнями, за олешківськими кучугурами, вже панують кадети, бешкетує денікінська козачня. До самого Дніпра підійшли, в Олешках комуністів повішали на першотрав-невих арках. Швидко насуваються тучі, зловісні тіні біжать по землі, облягають місто, а тут, над Херсоном, ще сонце світить, і двоє їх мовчки стоять на сонячному острівку форштадта.
XXVII
Вночі Яреська розбудила метушня, гомін. Вискочив з хлопцями на місце збору — на тюремний плац, там, серед розбурханого натовпу бійців, уже тьмаво поблискують шкірянками якісь незнайомі, видно, тутешні комісари. Один з них, схожий голосом на Бронникова, саме пояснював бійцям становище. Невже він? Данько протиснувся ближче: так і є — Леонід! Темрява, загальний тривожний настрій надавали голосові комісара незвичної суворості, а шкірянка, що холодно поблискувала на ньому, робила його якимсь неприступним.
— Цієї ночі,— пояснював він бійцям,— з лиману у води Дніпра несподівано прорвались панцирні човни противника. Зараз вони вже нишпорять по всьому Дніпру — ледве вдалось повихоплювати наші застави з плавнів. Звідси, з боку степу,— він махнув рукою десь у темряву,— становище теж не краще. Вже попід самим містом куркульські банди зрізають телеграфні стовпи. В приміських селах безчинствує отаман Гаркуша, поголовно вирізує наших сільських комунарів. Під загрозою — залізниця на Миколаїв. Губком звертається до вас, таврійські комунари: будь-що треба втримати залізницю, цей останній живий нерв, що зв'язує нас з червоним світом... На вас надія...
— Виправдаєм! — чітко відповів Баржак, що стОяв тут же, між комісарами, у своїй великій, зсунутій назад шапці.
За якісь півгодини хлопці вже летіли на конях за місто патрулювати залізницю, розганяти від неї куркульські банди.
Цілий день після цього чули херсонці, як далеко за містом прострочують обрій чиїсь кулемети, а надвечір на змучених, що аж спотикалися, конях, повернулися з боку степів килигеївці, женучи перед собою кільканадцятеро похнюплених, з поскручуваними руками бандитів. Попереду них крокував патлатий, в підтиканій рясі здоровань, з подвійним волом, з булькатими, люттю налитими очима. Багато з тих, що стояли натовпами по тротуарах, впізнали в чорнорясникові відомого на всю губернію монастирського крука...
— Попа Гапона ведуть! — кричали звідусіль хлопчаки.— Гапон попався!..
— Бандитський "агітпроп" Арсеній! Херсонські матроси, виявляється, давно вже за ним
полювали: ще будучи в бізюківському монастирі, він потруїв вином у підвалах більше десятка чорноморських матросів. І ось тепер цей патлатий катюга нарешті попався килигеївським хлопцям. Ряса в пилюці, очі, як у бика, набрякли кров'ю.
На форштадт Яресько повернувся з хлопцями в чудовому настрої. Дарма що й коні поперепадалися і самі зморилися, аж почорніли, тільки зуби біліють, а зате ж і бандитню розжахали по степу, порозганяли — від залізниці десь аж за виднокруг.
В цей день Яреськові так і не довелося поговорити з Леонідом, хрча Бронников теж разом з килигеївцями брав участь у заміській операції. Одначе не до розмов там було як одному, так і другому — курява бою весь час стояла між ними.
Тільки сьогодні, відганяючи знахабнілу бандитню од міста та від залізничного полотна, бійці з усією гостротою відчули, як близько нависає небезпека — небезпека бути повністю відрізаними від своїх. Проте зараз, після вдалої операції, навіть це якось не лякало. Чого їм, зрештою, боятись, доки зброя в руках? Весело, впевнено озирали хлопці муровану свою цитадель на пропалених сонцем херсонських горбах.
— Захищатимем любиму свою тюрму до останнього,— жартували вони цього вечора.
XXVIII
ТІЛЬКИ поснули, як знову тривога. Куди? Чого?
— На станцію!
— Будувати бронепоїзди!
Думка про створення бронепоїзда зародилася десь серед матросів, її охоче підхопили Бронников та інші керівники оборони міста, і ось вона вже втілюється в життя. Бронепоїзди потрібні були військам для прориву на північ. І хоч про відступ поки що не говорилося, але що рано чи пізно доведеться — це було ясно кожному.
Ночами тепер мало хто спав: пролетарський Херсон, засукавши рукава, не за страх, а за совість кував пан-цировану силу для майбутніх боїв. А як — робітництво саме додумалось: брали звичайний паровоз, стискали його з кінців двома платформами, гармату — наперед, гармату — назад, по кілька стволів на борти, і ось уже "сухопутний крейсер" в далеку невідому плавбу готовий!
На поміч залізничникам, робітникам судноремонтних майстерень та порту прийшли матроси, вчорашні чабани, пастухи. Доки одні обшивали борти бойовою корабельною сталлю, доки інші на руках перетягували на платформи зняту з суден артилерію, червона піхота і навіть кавалеристи, перетворившись у вантажників, пиряли на собі шпали та важезні мішки з піском, будуючи із них бійниці, оснащуючи ним найбільш вразливі місця.