Коли вже були вони край городів, де тягся рів та дереза і придорожні акації своєю тінню заступили їх від місяця, дівчина раптом зупинилась, обернулась до Данька, в гарячій нестямі повисла йому на шиї:
— Не пущу!
Стала наче сама не своя. Зшаленіло обсипала його поцілунками, линула всім тілом до нього, і він чув, як уже й сам втрачає владу над собою, як росте в ньому жагуча сила, буйна, непереборна ніжність до неї. "Наталонько! Горличко моя! Серденько!" Найніжніші були в нього для неї слова, він всю весну виношував їх у поході, самі шепотілись йому дорогою, коли їхав сюди, а тепер сказати не міг: застрявали в горлі. А вона вже билась йому в плече, плакала, і крізь плач її, крізь шум вітру він почув раптом неймовірне, ніби несправжнє, ніби нашумлене вітром:
— Нічия... Тільки твоя, твоя хай буду!
Страшно і радісно стало йому за себе, за неї. Мов стеблина гнучка, була вона в грубих його руках, що з нестерпною ласкою самі вже пригортали її, рвали полотно сорочки, нестримно голубили тіло її, вогнисте, гаряче і таке доступне йому вперше в житті.
Шуміло вже десь над ними, коли вони знов повернулись до дійсності. Соняшники та кукурудзи шуміли, а здавалося — наче ліс. Сідло поблискує на коні, коли місяць продирається крізь віття акацій. Кінь стоїть над ними, поглядає на них ніби скоса; гризе крізь вудила якусь бадилину, сердиться. Все це, мов сон, неймовірне — і листя соняшників угорі, і кінська морда, і шум вітру над ними. Місяць був дивний, і якось дивно шумлять соняшники вгорі. А вони лежать сп'янілі — лежать в гущавині городу, під придорожньою дерезою. Огудиння навкруги, пахне суха земля...
Данько повернувся до неї лицем. Біле, безстрашно заголене тіло зблиснуло при місяці. А вона, не соромлячись уже ні його, ні коня, ні місяця, лежить розморена пестощами, плаче, всміхаючись, і наче перебуває ще вся в тій безодні щастя, в яку вони були провалились. Данько дивився на неї, і безмірна ніжність, безмірне любовне чуття до неї розтоплювали йому серце, забивали дух. Після всього, що сталось, наче й сам одразу виріс для себе: муж! Уже він їй муж! Такою довірою, таким неймовірним щастям нагородила вона його ось тут під вітряні шуми чаплинські, під придорожньою колючою дерезою. І тепер кидати її? На поталу? На чужі руки? Денікінська козачня незабаром заповнить село, вдереться й сюди, хто її тут відборонить?
В загін жінок не дозволено брати. Який жаль! Взяв би її оце до себе в сідло і помчав би кудись, де нікого, нікого немає! Щоб одне тільки небо над ними та високі гори кругом, як отам, у Криму, за Сімферополем...
По всьому селу ще чути розтривожений шарварок. Двоє верхівців промчали шляхом. Протупотіло, завмерло. Данько схопився, піймав за вуздечку коня, що повернув був голову тим двом услід.
Підійшла Наталка, поправляючи косу, притулилась хлопцеві до грудей:
— Не забудеш мене? Він міцно пригорнув її:
— Доки й житиму.
Віття акацій сумовито шумить над шляхом, раз у раз струшуючи на гриву коней свій прив'ялений цвіт.
За хвилину вже одна вона стояла серед шляху, дивлячись, як вдарила при місяці курява з-під копит. Курява. Зараз курява б'є, а тоді, може, й снігом замете його слід... Хоч би оглянувся, хоч би озирнувся ще раз!
Данько оглянувся, зблиснув при місяці зубами, і це їй було винагородою за все.
Своїх Яресько догнав за кілька верстов від села, коли й місяць уже ліг у житах, і потемнішало навкруги. Догнавши, мовчки пристроївся в кінці колони до тих, що тягли артилерію. Цього разу партизанська артилерія вразила його своїм виглядом. Голодна, безснарядна, вона, й відступаючи, мовби погрожувала комусь, ніби цілилась на Перекоп.
Через деякий час затупотіло на шляху знову і, догнавши колону, пристроївся до неї ще хтось — мовчки, скрадливо, винувато. Потім затупотіло, доганяючи, ще і ще...
До Каховки загін підходив уже в своєму повному складі.
XXIV
В районі Каховки килигеївці безпосередньо зіткнулися з денікінськими авангардами. Зав'язались бої. Стримуючи противника, що рвався скоріше перехопити дніпровські переправи, загін повстанців не лише боронився, але й сам нападав, і незабаром йому вдалося вибити противника з кількох степових хуторів за Каховкою.
Невідворотно, як гнаний вітром степовий пожар, насувалось лихо. З кожним днем головні сили денікін-ців підходили все ближче.
Якось надвечір в один із цих днів Туземна бригада генерала Ревіна вдерлася в Сірогози. Заставши біля школи розташований в тіні акацій червоноармійський лазарет, що не встиг відступити, туземники з нальоту пішли топтатися кіньми по живих тілах, хвацько дорубуючи з сідел тяжко поранених, не здатних навіть звестися бійців. При тому ледве не зарубали заодно і молоду вчительку Світлану Іванівну Мурашко, що, не пам'ятаючи себе, кинулась боронити поранених беззбройних людей і яку за це озвірілі рубаки прийняли були за сестру-жалібницю.
— Сестра? — і вже тріскається біленька кохтина під ударами пекучих нагаїв.
— Комісарка? — чийсь палаючий свіжою кров'ю клинок вже звився над дівочою головою.
Врятували вчительку діти-школярі.
З криком сипнули до неї з ґанку переляканим відчайдушним табунцем, обліпили, затуляючи, як рідну матір:
— Це не сестра! Це вчителька наша!!!
— Сестра я, сестра,— ридаючи, вигукувала вчителька, в нестямі пориваючись до отетерілих нападників.— Рубайте й мене, звірі, кати ви, нелюди...
Під'їхав калмик-осавул, і козачня, понасуплювавшись, мовчки розступилася перед ним.
— Позакопувати! — вказав нагайкою осавул на купу порубаних і, гарцюючи конем, наблизився до вчительки.
— Ну-с, чого розхлипалась, красуне? Жалко? Милосерді є душить? А якби наші голови отут котились? Чи хлипала б? Чи видавила б за мною хоч одну сльозу?
— Не чіпайте їх,— відчайдушно кинуло з гурту котресь із дітвори.— Це вчителька наша Світлана Іванівна.
Осавул ніби тільки зараз помітив малечу.
— А вам чого тут? Киш звідсіля, комбєдовське поріддя!
І для більшого враження він удав, що висмикує з піхов шаблюку.
Діти кинулись врозтіч.