— Розговіємось! — весело загомоніли бійці.— Спасибі вам, православні!
Стали тут же розлупувати, пробувати, і раптом один із бійців здивовано відсахнувся від свого шматка:
— Ей! Вони золото в хліб позапікали!
І він показав товаришам свій шматок: з пухкого жовтого м'якуша паски, печеної, видно, на молоці та крашанках, блищав кінчиком золотий ланцюжок, з отих, що буржуям на пузо. Бійці кинулись розламувати решту пасок, і в кожній із них знаходили як не те, так інше: то жіноча цяцька якась, то перстень золотий, то, замість ізюму, раптом іскрилось з хлібної м'якушки коштовне каміння.
— Страму вам нема, варвари,— докоряв буржуям Хрисан Кульбака, відомий у загоні своєю набожністю,— У святий хліб каміння позапікали.
— Е! Вони не тільки в хліб, вони і в мило!
Виявилось, що з купи саморобного, чорного та клейкого мила, що зліпилося в груддя, хтось із бійців теж добув золоті речі.
— Іч, миловари!
Буржуїв обступили тісніше, стали обмацувати:
— А під шубами тут у вас що? Натуральні пуза, чи, може, теж контрабанди понапихали?
Допит був саме в розпалі, коли до причалу спустився Килигей з головою місцевого ревкому — отим самим, що стрибав перед ним на дерев'янці при вступі загону в Хорли. З'ясувавши, в чім річ, Килигей презирливо покривився, довбнув носком чобота купу почавленого мила:
— Додумались... Ну що ж. Посадити, хай назад усе виколупують!
Слухняно сіли буржуї кружком, похнюпившись, взялися виколупувати з мила буржуйські свої витребеньки.
— Тільки в мене без фокусів! — попередив Килигей.— Помічу, що котрий валюту ковтне — одразу кендюх навиворіт! З цієї хвилини це не вам — це вже республіці належить!
В той же день конфісковані цінності було відправлено в Херсон і здано губернському казначею по акту.
Якось увечері Килигеєва "морська кавалерія" підібрала далеко від берега в рибальській байді двох ледь живих кримських партизанів із Мамайських каменоломень. Оклигавши трохи в Хорлах, вони розповіли повстанцям жахливі речі про розгром у каменоломнях їхнього партизанського загону "Червоні каски". Організований більшовиками Євпаторії партизанський їхній загін довгий час успішно боровся проти біляків та інтервентів. В січні його оточили. З моря кораблі інтервентів блокували каменоломні артилерійським вогнем. Водночас білогвардійці стали рушити динамітом входи до каменоломень, взялись замуровувати віддушини, а коли й це не зломило "червоних касок", контрреволюція пустила в підземелля задушливі гази.
То була моторошна мить, коли в темряві каменоломень, по далеких підземних галереях раптом пронеслося страшне, найстрашніше за весь час боротьби їхнього загону: "Гази!!!"
Люди бігли, задихаючись, прикладали до рота мокре ганчір'я, падали, б'ючись у страшних конвульсіях.
— Звідки ж у них гази? — похмуро допитувались повстанці.
— Англійці нібито доставили в Крим. Всіх би нас передушили, якби могли.
Зрештою, загін змушений був піднятись із каменоломень на поверхню і прийняти нерівний бій. Загинув у бою командир їхнього загону більшовик Іван Петриченко, а вони лише чудом врятувались у морі.
Були вони — сама шкіра та кості. Обличчя такі, наче все життя провели в підземеллях без сонця й без світла. Поглядаючи на них, хмурились повстанці, закипали злобою на тих, хто душив цих людей газами в каменоломнях.
Килигей, вислухавши страшну їхню розповідь, довго, непорушно дивився на море в бік Криму з-під своїх кущуватих насуплених брів.
— З вами в нас буде ще не така війна,— сказав згодом, звертаючись десь туди, у кримський бік.— Ви нас газами душите, баржами в морі пускаєте на дно, а ми, думаєте, будем вам в зуби дивитись? Ні, панове, справжня з вами війна ще попереду!
XIX
Україна, на яку стільки місяців цілились жерлами своїх гармат дредноути з моря, в портах якої всю зиму кублились інтервенти, була цієї весни близька до свого повного визволення. Ще по зимовій пороші червоні полки Щорса та Боженка вступили до Києва, зайнявши ті самі казарми, що їх так старанно драїла петлюрівська Директорія, чекаючи прибуття в Київ греків, зуавів та інших військ Антанти. Вигнавши Директорію, народною війною ішли тепер з півночі озброєні робітники та селяни, крок за кроком очищаючи від ворогів рідний край. У чорноморських степах всюди підіймалось повстанство.
Слава Килигеєвого загону швидко росла. Одне ім'я Килигея тепер нагонило жах на ворогів. Про нього знали в Криму, про нього вже чули й на кораблях Антанти. З глибини степів до Килигея прибували все нові й нові загони повстанців. Найбільші загони прибули з Каховки, Сірогоз, Дніпровки, Ушкалки, Рогачика, Козацьких Таборів. Лепетиські партизани прикотили з собою навіть гармату-тридюймівку, і хоч було до неї всього кілька снарядів, загін пережив неабияку радість: є тепер своя артилерія!
Незабаром партизанського війська зібралось стільки, що вирішено було, не чекаючи прибуття наступаючих з півночі регулярних червоних частин, об'єднаними повстанськими силами вдарити на Перекоп.
На Перекопі в цей час порядкував великий напів-офіцерський, напівбандитський загін під командуванням добрб відомого в цих краях полковника Лісноброд-ського, карателя й авантюриста, який ще два місяці тому стояв за петлюрівську Директорію, а після її падіння перекинувся із рештками свого загону з Придніпров'я в Крим, де під крилом іноземних дредноутів в цей час відсиджувались тисячі таких ліснобродських.
Пригрітий і приласканий новими хазяями, змінивши петлюрівські шаровари на французьке галіфе, Ліснобродський незабаром з'явився із своїми молодцями на Перекопі, цього разу вже як поборник "єдиної, неділимої". Осідлавши перешийок, загін Ліснобродського, тривожив звідти степові села своїми татарськими набігами. Кілька разів він намагався зайняти в Крим череди худоби з фальцфейнівських та інших маєтків, але партизани щоразу відбивали гурти, за що Ліснобродський посилав на них з Перекопу тисячі проклять і погроз.
— Піймаю вашого Килигея — на ланцюг посаджу! В клітці його, як Пугачова, по Криму возитиму!