Перекоп

Сторінка 135 з 136

Гончар Олесь

Полин, солончаки, жорства. Сухі будяки в червоних шапках.

Оленчук повагом бреде поміж бур'янами, оглядає перед собою бурий вигорілий степ.

— Повесні все тут цвітом береться... Дикі тюльпани червоним та білим цвітуть. Є така в нас прикмета чабанська: де падали білі — там розпускаються білі, а де полягли червоні — там зацвітають червоні.

Я уявляю собі цей степ весною, в квітуванні диких тюльпанів, коли, скільки зглянеш, на цім неосяжнім просторі горять і горять їхні налиті сонцем чашечки... Так, тільки цей степ, що бачив стільки воєн, міг породити цю сумовиту чабанську легенду.

— А звідти он, з флангу, ми були для них відкриті,— каже латиш, вказуючи на застиглі край степу води чорноморської затоки.— Звідти нас безперервно обстрілювали військові кораблі Антанти.

Йдемо все далі в степ. Гаряче повітря обпікає груди. Сонце в зеніті мовби плавиться, стікає на землю зливою вогнистого проміння.

Серед безгоміння й спеки раптом схопився вихор-смерч величезної сили і, закрутивши до неба пилюку, пішов десь на Армянськ.

— Ото й курку підхопить, а то й теля і, як у трубу, потягне вгору,— пояснює Оленчук.— Сатанинська сила.

Пройшов, пролетів вихор — і знову тиша. Потріскують під ногами кермек, солянка, барвінок. Обвіяна сухим духом степів земля перешийка все ширше розгортається перед нами.

— Всю оцю землю,— звертається до мене з поясненням латиш,— ми тепер панорамною звемо.

— Чому панорамною?

Латиш глянуз на Оленчука, мовби питаючи в друга дозволу розголосити якусь спільну важливу таємницю.

— Таку ми думку ось з Іваном Івановичем багато літ уже виношуєм... Щоб на зразок Севастопольської тут Перекопську панораму створити. На всій оцій рівнині, звідки вони, бойові товариші наші, на повний зріст вирушали... у вічність.

Я відчуваю, як нелегко йому вимовити ці незвично урочисті, ніби до наступних поколінь уже звернені слова, що він їх, може, роками виношував у душі.

При боці у ветерана потерта польова сумка. При-шкандибуючи, він на ходу дістає з неї поруділі від часу фотографії своїх бойових товаришів, знімки англійських танків, захоплених на Каховському плацдармі, вирізки з газет, різні креслення та плани панорамної землі. Вказуючи на креслення, він помолоділим голосом розповідає, де який полк наступав, і по збудженому блиску в його очах видно, що далекі ті події для нього ще зовсім свіжі, що лави атакуючих проходять в цю мить перед його схвильованим зором.

— Усе це треба зберегти для потомків... І знову порипує протез: ідемо далі. Духота, духота.

Неподалік затоки, на землях, що належать радгоспові "Червоний Перекоп", видніються кілька розкинутих наметів. Чиї вони? Наблизившись, бачимо команду бійців, що з міношукачами йдуть крок за кроком нам назустріч. Молоді смаглюваті хлопці в тропічних панамах, у просолених, вигорілих на сонці гімнастерках, вони рухаються на певній відстані один від одного, уважно прислухаючись до землі, тримаючи, як вудлища, міношукачі перед собою. Обличчя у всіх зосереджені; серйозні. Піт градом котиться з них.

— Цієї весни сюди трактори з плугами були пустили,— говорить латиш,— так один тракторист на міні підірвався: руку відірвало, і ногу скалічило... Тепер ось викликали хлопців.

Знайомимося з саперами. Командир — юний чорнявий лейтенант — запрошує до табору. Один з бійців приніс воду в бурдюку,— попили, розгомонілись. Розмови точаться все довкола неї, цієї панорамної землі, що стільки перетерпіла — на метр у глибину вся згоріла, запеклась.

— Наче по ній атомні смерчі пронеслись,— каже лейтенант, оглядаючи пустельну безрадісну землю з купами знешкоджених мін.— Наче ніколи вже на ній ніщо й не родитиме...

— Оживе.

Хто це сказав? Озираюся: Оденчук. Поклавши вузлом руки на гирлигу, він сидить серед саперів під наметом і дивиться кудись у бік степу, у бік ледь помітного степового шляху, що ліг на Каховку.

— Тоді, в дні штурму, найближчі наші лазарети були в Чаплинці та Каховці,— пояснює латиш,— і весь оцей шлях туди буквально був политий кров'ю, що стікала за бійцями з підвід... Тепер звідти по цій трасі проляже канал від Каховки.

Бійці розповідають, що вже сьогодні мають прибути сюди перші розвідники дніпровської новобудови — геодезисти, топографи.

Якась вишка з'явилася в степу, здається, її раніш не було. Машина промчала степовим шляхом, на кілометр здійнявши за собою пилюку. Чи не каховські то землепрохідці вже наближаються?

Надвечір справді прийшли вони — ті, що розвідують шлях у степи для води дніпрової. Робітники, молоді інженери, дівчата в комбінезонах. Веселі, завзяті, вони мовби іфинесли з собою сюди бадьорість і енергію сучасної Каховки. Доки одні розбирали інструменти та встановлювали приладдя, інші, перекидаючись жартами, вже звично розбивали намети, розгортали свій легкий похідний бівуак.

Оленчук з латишем взялися їм допомагати.

— Мої діти теж у вас там десь на новобудові,— каже Оленчук.— Сам уже не маю тої сили, то хай вони. Хай моїми руками будують.

Увечері біля розкладеного вогнища зібралися всі: і ті, що прийшли, і ті, з ким вони зустрілися тут. Притомлені за день каховські землепрохідці, і латиш-ветеран, і сапери, що працюють для миру,— всі вони намагалися якось виказати шану Оленчукові, знаному на весь край провідникові червоних колон. Цього вечора він не був говіркий. Згорбившись над гирлигою, подовгу непорушно дивився на червоно жевріючий перед ним вогонь.

Усе думав про щось, ііотім поцікавився в інженера, де саме пройде траса каналу, чи захопить попа Перекоп.

— Ще не вирішено остаточно,— пояснюван інженер.— Чи через перешийок пустимо, чи по дамбі чор":і Сиваш.,.

Оленчук глибоко зітхнув у темряві:

— Не було б тільки війни...

І всі мовчки мовби відгукнулись йому думками: тільки не було б!

Зорі зоріють; безкрайо розливається цвіркотлива ніч степова.

Поснули зморені денним переходом топографи, поснули сапери, заснув і латиш-ветеран, підклавши під голову свою кирзову, набиту паперами сумку. Лише