Клякнуть руки, дубіють ноги, кров застигає в жилах. Здається, що й земля тут мерзне, що і їй холодно. Весною тепла, у квітах, зараз вона аж тріскається, скута раннім сухим морозом. Пролітає сніг. Пригадались Яреськові чомусь квітучі степи ковилові, весняні, і ще гостріше відчув, як холод голками проймає його наскрізь. Чи довго ще мерзнути? Хоч би вже швидше атака!
Встануть і підуть вони сірим осіннім оцим степом, що стелиться туди он до моря, а туди — до самих Сивашів. Попоходив з чабанською гирлигою він по цьому степу — і в спеки гарячі, і в бурани осінні, коли перелітні птиці, замерзаючи в небі, падали просто на голови чабанам. Чорні бурі пригадав, коли з корогвами ходили удень, при сонці, а так, наче в присмерк. Тоскні висвисти сиваських вітрів, що стільки їх переслухав по отаких стійбищах чабанських, і ось знову коцюрбиться від стужі у ріднім степу, у своїй вітром підбитій шинелі. Та дарма! Холод? Перенесуть! Голод? Перетерплять. Адже це востаннє!
Хоч би вже швидше... Ніяка сила не спинить їх у цьому вирішальному штурмі. Неначе з усього світу зійшлися такі ж, як і він сам, гнані й безправні в минулому, а тепер готові все перенести ради іншого життя. Мужні сибіряки. Івановські ткачі. Червоні латиші, яких революція привела сюди від берегів Балтики. Китаєць, що побратався в боях з такими ж, як і він, полтавськими бідаками. Це все ті, в кого не було життя. Не тому, що вони його не любили, а тому, що їм по давали жити. Терпіли довго, але насточортіло, і ччмк.р ось піднялись, щоб здобути все, що належить людині, і ніщо їх не зупинить на цьому шляху.
Посинілі від холоду, вони, коли обстріл припиняється, схоплюються на ноги, починають грітися, хто як уміє. Той притупцьовує на місці, той, розганяючи в собі кров, б'є-махає руками, неначе крильми. Декотрі зовсім без шинелей — плечі прикриті мішковиною, на ногах — понамотуване ганчір'я...
Свище і свище вітер в Яреська над вухом. Чи вітер крізь кураїну свище, чи тоскно хтось наспівує поблизу? Ні, це хтось гострить залізо об залізо. Оглянувся — то, напнувшись свиткою, Левко Цимбал з Єрма-ковим гострять мовчки той сокиру, а той — лопату — рубати вночі колючий перекопський дріт. То тут, то там зрідка перемовляються бійці, обмінюються адресами між собою. Той, чуєш, з Уралу, той із Іванова, той із Чернігова... А чому ж китаєць сидить такий зажурений, ні з ким не обмінюється домашньою адресою?
— А тобі куди?—звертається Яресько до нього.
— Про мене, коли що,— обличчя китайця споважніло,— товаришу Леніну напиши.
І знову настає мовчанка.
Уже сутеніло, коли в розташування полку приїхав Фрунзе.
Здоровкаючись з Безбородовим, він раптом затримав його руку в своїй, пильно глянув йому в обличчя, мужнє, з глибоко запалими щоками, з сивиною на скронях...
— Ванюша?
— Товариш Арсеній? Вони міцно обнялися.
— Аж де довелося зустрітись,— з хвилюванням промовив Фрунзе.— Не близька дорога від івановських підвалів до твердинь Перекопу.
— Від перших барикад до штурму останньої цитаделі контрреволюції...
І одразу ж вони перейшли до справ насущних.
— Як бійці, товаришу Безбородое? Як настрій?
— Люди на взводі. Рвуться в бій.
— Багато обморожених?
— Процент невеликий, одначе є... Обносився народ. Бачите, в рубищах.
Для Фрунзе це не було несподіванкою. В інших частинах, де йому довелось побувати сьогодні, становище теж не краще. Всюди в руб'ї народ. Напівбосих бачив, обморожених, посинілих від холоду, як і оці. Навіть те, що є, й того підвезти ніяк. І все ж не чув ніде жодної скарги. Масово подають заяви в партію, горять бажанням негайно іти на штурм, щоб взяттям пере-копських укріплень порадувати своїх рідних в тилу, переможним боєм відзначити третю річницю революції.
Бійці обступили командувача тісним колом. Фрунзе дивився на них, і тепле братнє почуття переповнювало його.
— Як життя, товариші?
— Добре. Живем, не горюємо!
— Холоднувато ніби?
— Та бере. Якби дрижати не вміли, то вже позамерзали б.
І сміються. Зуб на зуб не попаде, а сміються. Дивно було чути сміх оцих напівбосих, погорблених холодом людей, що, пригортаючи до тіла гвинтівки, при-клацуючи зубами, шукають один біля одного затишку...
Що міг їм сказати командувач? Чим міг прикрити від лютого вітру, що тне, як бритвами, в цьому відкритому приморському степу?
— Нелегко. Важко. А треба, товариші...
— Розумієм, Михаиле Васильовичу... В зиму затягувати ніяк не можна. Поспішити треба!
— Чуєте? Клекоче Литовський півострів. Ще з ночі там б'ються ваші товариші, щоб легше було вам штурмувати укріплення звідси, в лоб. Сподіваюсь, до ранку червоний прапор буде піднято на валу!
— Піднімемо, товаришу комфронту!
— Так і Леніну передайте: хай хоч грім з неба, а вал буде наш!
Уже прощаючись, Фрунзе знов підійшов до Безбо-родова.
— Ну, Ванюшо, бажаю успіху. З таким народом... нам ніщо не страшне.— І, звертаючись до бійців, голосно промовив: — До завтра! До перемоги, товариші!
XXXVII
Уночі, після об'їзду частин, командувач прибув до Строганівки в розташування 15-ї дивізії.
Край села над самим Сивашем приліпилась оббита вітрами мазанка. Гудуть голі акації, походжають у темряві, коцюрблячись від холоду, вартові. Раз у раз хряпають перекошені двері; всередині мазанки, як у вулику, гул голосів. Численні телефонні дроти,— тягнучись одні десь зі степу, інші знизу, із Сиваша,— сходяться жмутком біля освітленого віконця, зникають у ньому.
В хаті повно військових, очі в кожного червоні від безсонних ночей. Чадять каганці, долівка розбагнена сиваським мулом, нанесеним чобітьми штабників.
Фрунзе присів край столу, вислуховуючи інформацію начштабу про становище на Литовському півострові.
Становище тяжке. Противник насідає. Втрати величезні. З штурмових колон загинуло більше половини. Частини 15-ї і 52-ї дивізій, які вдень просунулись було вперед, зараз знову притиснуті до самого Сиваша. Не вистачає патронів, нема навіть прісної води для пиття. Ні патронних повозок, ні кухонь переправити на півострів не вдалося: усе грузне в болоті...