Перекоп

Сторінка 123 з 136

Гончар Олесь

— Головні промисли — це туди, далі, їх кримські мурзаки орендували. А ми в себе — більше ночами та потай, бо й за сіль стражники ганяли... Каторжний промисел. У спеку ропа, як у чані, кипить. Ноги тобі пороз'їдає, руки пороз'їдає, а ти все бродиш, лазиш ік) багнищах та лиманах, бо це твій хліб.

Ллється й ллється тужлива дума Оленчукова. і співзвучно їй озивається в душі Фрунзе все пережите в тюрмах, виношене на етапах, передумане на засланні. Ніколи не був у цих краях, не знав, як жили тут, збираючи сіль, оці люди — вигнанці на рідній землі, але, здається, й не знаючи їх, вже не раз він думав саме про них, про гірку їхню долю...

"Радьтесь, частіше радьтесь з народом".

Уже тут, на Південнім, одержав від Леніна телеграму: "Пам'ятайте, що треба, що б там не було, на плечах противника ввійти в Крим. Готуйтесь грунтовно, перевірте — чи вивчені всі переходи вбрід для взяття Криму..." Ленін, вождь світового пролетаріату, серед безлічі найважливіших справ непокоїть зараз там себе думками про те-, ЧИ вивчені броди через Сиваш... Одної червоноармійської рішучості,, готовності йти на трясовини та багнища Сиваша тут недостатньо. Тут треба поставити на службу революції всю силу народної мудрості, весь життєвий досвід таких ось, як він,— Фрунзе глянув на Оленчука.

— А у Владимирівці, в інших селах, як ви гадаєте, вдасться знайти нам провідників?

— За це не майте сумніву, Михаиле Васильовичу. Для Червоної Армії провідники всюди в нас знайдуться — від Чонгара й до Перекопу. Якби для білих довелося, то для тих у нас — нема. Торік, ще як тільки почали їм французи перші укріплення зводити на перешийках, цікавились їхні специ Сивашами теж. Перепитували селян: чи не замерзає, мовляв, узимку та чи є надійні броди, по яких можна було б військам пройти... Знизують плечима наші, чухають потилиці: хто зна...

— Таємницю не видали, значить? — посміхнувся Фрунзе.

— Для синів своїх, для свого, для народного війська таємницю люди берегли.

— Виходить, багато хто знає?

— Старі люди,розказують, що броди ці сиваські ще запорожці знали. Від них, мабуть, і нам у спадщину перейшло, 3 коліна в коліно передавалось, аж поки не дожило до сьогоднішнього дня, щоб синам нашим, щоб війську народному послужити... Так що в провідниках, Михаиле Васильовичу, недостачі не буде.

— Але провідником ми не кожного візьмемо. Тут нам потрібні люди особливо надійні,— і, близько нахилившись до Оленчука, Фрунзе запитав: — Знаєте, кого поведете?

Оленчук здвигнув плечем:

— Бійців, звісно...

— Не просто бійців. Довіряємо вам найдорожче, що в нас є: цвіт Червоної Армії. Найкращих поведёте, штурмову колону комуністів.

Оленчук помовчав.

— Що ж, товаришу Фрунзе, що вам дороге, те й нам дороге. Як і ви, ми теж твердо за Леніна стоїмо. Вперше, можна сказати, рідної влади зазнали і "щастя людських, прав", як ото в "Інтернаціоналі", співається.

Усе далі й далі в степ котиться понад Сивашем тачанка. Вода зійшла, і Гниле море оголилося <адюм, сивіє, покрите соляним нальотом, під яким застигла крута в'язуча твань. Слухаючи Оленчука, Фрунзе в той же час не відриває погляду від просторів Гнилого моря, в яких зараз є щось тривожне. Безкрає поле нерозгаданих загадок і нерозкритих таємниць, до самого обрію розкинулось воно. По прірвистому гнилому дну цього моря мають піти його дивізії на той бік, а що там? В живій уяві Фрунзе розгортаються береги Литовського півострова, обплутані дротом, все літо укріплювані противником; постають високі земляні бруствери; і, повернувши жерла, ціляться назустріч його штурмовикам батареї з усіх отих далеких, уже кримських, горбів та пагорбів...

XXXIV

Смерком Оленчук повернувся додому. Зайшов у хату і, дивлячись на дружину, найперше спитав:

— Де діти?

Дружина саме рилася в скрині. Обернулась здивована, насторожена:

— А що?

— Та так... Нічого.

По голосу його, глухуватому, суворому, дружина одразу догадалась: щось трапилось. Щось важливе на рерці приніс. Допитуватись, одначе, не стала.

— Побігли до сусідів на гармошку,— сказала про дітей і, лишивши скриню відчиненою, взялась готувати на стіл.

Іван, скинувши кожушок, опустився край столу на ослін.

— А постояльці де?

— Теж там... Веселяться, аж хата ходором ходить. Поставивши вечерю, дружина знову повернулась до

скрині.

— Буде ж у нас лазарет, Іване.

. — Лазарет? — перепитав він, видно, думаючи щось своє.— Який лазарет?

— Вдовченко з ревкому прибігав, сказав, щоб хату готували... Так я оце на полотно дивлюсь. Як ти гадаєш, Іване: згодиться на бцнти?

Стоячи біля скрині, дружина розпустила через плече сувій домашнього сирового полотна.

— Збиралася дітям сорочки к великодню пошити, та де ще той Великдень? А їх треба ж буде чимось перев'язувати. Правда, грубе, шкарубке, але зате4 чисте...

У суворій задумі дивився Оленчук на полотно в руках дружини, з якою стільки літ ділив і горе, й радощі життя. Не знаєш ти ще, Харитино, кого будеш перев'язувати... Може, сповиєш у чисті свої полотна і самого хазяїна, порваного кулями, посіченого картеччю... А може, й зовсім зостанешся з дітьми на старість удовою...

— Та чого ти мовчиш, Іване? — підійшла до нього дружина.— Вчора мовчав і сьогодні сидиш, як туча! Що вони там поробили з тобою в штабі? Чого ти такий?

Іван мовби прокинувся, посміхнувся до якихось своїх думок.

— Ні, ні, не знає ще фон барон Оленчука,— заговорив, ніби сам до себе.— Думає, мабуть, що Оленчуко-ва спина — це йому грифельна дошка... увесь вік щоб по ній шомполами писати... А може, годі? — І додав, збадьорено потираючи руки: — Давай-но вечеряти, Харитино...

Він і не помітив, що куліш давно вже холонув перед ним на столі.

Блимав каганець. Вітер бринів у шибки. Тоскно співала в димарі осінь.

Тільки взявся за ложку, як з гуркотнявою відчинилися двері і цілим веселим юрмищем, разом з постояльцями, ввалилась до хати й малеча різного віку — своя і сусідська.