З півночі тим часом прибували нові частини, ішли поповнення, підтягувалась артилерія. Присиваські села в ці дні були забиті військами. Та не тільки села порнились ними, і у відкритім степу перед Перекопом були всюди війська, війська. Одні, відтягнуті на північ, за сферу артилерійського вогню противника, готуючись до штурму, терпляче вчилися брати з ходу дротяні загорожі, різати та рвати колючий дріт, інші, притиснуті вогнем ворожої артилерії до землі, лежачи розкидані по всьому степу перекопському, цілими днями не мали змоги підвести голови і тільки тисячами зірких очей стежили за ворожою, ощетине-ною безліччю стволів твердинею, яку їм належало взяти.
В один із цих днів червоне командування запропонувало білим військам здатись і вислати для переговорів парламентера. У відповідь на це біляки відкрили з Перекопського валу ще лютіший вогонь, одначе в, призначений для переговорів час вогонь раптом було припинено, і з валу, в супроводі солдата-сурма-ча з білим прапором, рушив, прямуючи в степ, висланий для переговорів офіцер.
То йшов нещодавно поновлений у своєму попередньому чині капітан Дьяконов.
Назустріч йому зі степу — теж із сурмачем — наближався червоний парламентер.
Перед тим його викликав начдив Блюхер. Пояснивши суть справи, одверто попередив про небезпеку.
— Скоріше всього тебе уб'ють ще на півдорозі. Підеш?
— Піду.
Дві людини зближаються серед перекопського степу на виду двох причаєних, приготованих до взаємного бою армій. Два смертельно ворогуючі стани тисячами очей стежать за кожним їхнім кроком, доки вони сходяться на порослім бур'янами пагорбку. Зійшлись, зупинились один проти одного з сурмачами, що стали віддалік.
Здається, ждали війська від них чогось надприродного, більшого, ніж спроможна зробити людина. Може, й справді домовляться? І не завиють більше снаряди в повітрі, не витатиме смерть над цим полем, не стогнатимуть поранені, не поллється більш людська кров? Хіба не може такого статись? Може, оті сурмачі з сурмами, що поблискують їм у руках, тільки й ждуть, щоб обернутись і сповістити кожен своєму війську радісну вість?
Похмуре поле під низько навислими тучами. Дме різкий вітер із Сиваша, розвіваючи білий прапор парламентера. .
Про що вони там розмовляють? Розмовляють чи, може, зупинившись, лише розглядають один одного?
А вони й справді розглядають один одного. Йдучи сюди, Дьяконов ждав грізного комісара з залізною робітничо-селянською щелепою, а до нього легкою ходою наближався худорлявий юнак у благенькій ши-нельчині, в сукняному шоломі з малиновою зорею на весь лоб. Хто він? Латиш чи полтавець, вятський чи, може, ту ляк? Що привело його сюди, яка сила втягла його у могутній вир революції? І які в нього є підстави, яке в нього є право.диктувати зараз свою волю їм, останнім захисникам білого Арарату?
Кепсько, майже по-літньому одягнутий, в розбитих на маршах ботинках, юнак намагався не виявити, що йому холодно^ але тіло, пронизане стужею, саме щулиться, обличчя до сліз нахльоскане вітром, і все ж якесь веселе воно, весь час здається усміхненим, хоча насправді й не посміхається. Що в нього на думці? Що означає ота внутрішньо прихована усмішка — усмішка молодого сфінкса?
— Хто ви?
— Я — червоний парламентер? А ви?
— Я — білий парламентер. Що ви маєте передати мені?
— Ось наказ: гарнізонові Перекопу здатись. Дьяконов мовчки прийняв наказ.
— Ми не кровожерні,— продовжував юнак у шоломі.— Червоноармієць страшний ворогові в бою, а лежачого ми не б'єм. Якщо здастеся, ми даруємо вам життя.
Він говорить голосом твердим і впевненим. Обличчя його відкрите і викликає довіру. Дьяконов ловить себе на тому, що в ньому росте якась майже хвороблива цікавість до свого супротивника. Дивна ситуація: за спиною Дьяконова височать найкращі в світі укріплення з тисячами біщіиць, з сталевими бліндажами, укріплення, в яких втілилась думка найдосвідченіших військових інженерів Європи, втілився досвід нездоланного Вердена,— а що за ним, яка сила підпирає його, цього' пронизаного вітром червоного парламентера? Голі степи за ним, ніяких укріплень, і все ж не Дьяконов йому, а він Дьяконову диктує тут волю свою і своїх військ.
— Не секрет, крові пролито багато, але то необхідність змушувала нас, більшовиків. А тепер, якщо складете зброю, то всьому шабаш!
Де його військо? Жодної душі не видно в степу, хоча їх там, Дьяконов знає, безліч. Сірі, непомітні, лежать у сірих відкритих для ураганного вогню просторах перекопських рівнин. Поки що нічим не виявляють себе, не підводять голови перед націленими на них жерлами гармат з валу і тільки безліччю очей сторожко стежать за оцим своїм одним, що відкрито стоїть перед валом, говорячи від імені їх.
— Революція великодушна. Не війни наша мета, а мир, Щоб нове життя будувати.
Уже можна було б іти, пакет був у Дьяконова, в кишені, одначе він все ще не знаходив у собі сили рушити з місця. Йому хотілося ще щось почути від цього обшарпаного юнака в шоломі, хотілося запитати про щось дуже важливе, може, найважливіше в житті.
Одначе не Дьяконов, а він перший звернувся до Дьяконова з цим найважливішим:
— А ви? Ви знаєте, за що воюєте?
У пристрасній його інтонації Дьяконову виразно вчулося наївне бажання тут же на місці розпропагувати його, білого парламентера, не чекаючи капітуляції Перекопу.
— За що, за чиї вигоди кров свою ллєте? — запально повторив він.
— Я не уповноважений вести з вами розмови такого характеру.
Червоний парламентер усміхнувсь.
— А я з вами уповноважений говорити про все, що є в душі моїй більшовицькій. Поб'ємо ми вас, що б там не було, а поб'ємо до цурки, якщо не здастесь! — сказав він з гордовитим радісним викликом і, перевівши погляд на вал, продовжував: — На що надієтесь? На укріплення оті? Неприступні, думаєте? Нема для нас неприступного!
— Чому? — мимовіль вихопилось у Дьяконова.
— Народ за нас. Сотня впаде, а піднімається тисяча! Дьяконов дивився на нього і почував, якою силою,
якою завзятою нездоланною вірою б'є від цього юнака. Майже босий, напівроздягнутий, грудьми стоїть один перед усіма військами "нового Вердена", і хоч беззбройний, а, видно, почуває себе дужчим за всіх отих, що на валу.