Одночасно з ударом по Задніпров'ю врангелівці повели наступ і в лоб на Каховку, пустивши на оборонців плацдарму свою найгрізнішу ударну силу — танки.
XXV
Грізно йшли танки по цій землі. Ішли старовинним Перекопським трактом, тим самим, що по ньому гнали колись невільників з України татари; кошовий Іван Сірко з запорожцями визволених бранців по ньому виводив із ханської неволі; чумаки тут по сіль ходили у Крим і, скошені чумою, вмирали край цього битого шляху з очима, відкритими в небо, до орлів.
Цим шляхом старовинним гуркочуть тепер танки від Перекопу на північ. Сталеві, повні гуркоту потвори, вони посуваються в степ як уособлення самої війни, її сліпої, всепідминаючої під себе сили. Стороняться їх чабани в степу. Нажахані їхнім гуркотом, чабанські собаки люто гавкають на них. Увечері танки входять в Чаплинку, і гуготить під ними земля, і деренчать по всьому селу шибки, і, сполохано виглядаючи у вікна, матері відхрещуються, як від нечистої сили, від насланих панами сюди сталевих оцих страхіть. У Чаплинці танки роблять зупинку. Зупиняються біля церкви, на тому самому майдані, де нещодавно відбувався парад, правили молебень і в тучах піднятої вітром пилюки стояли навколішках корніловські полки, врангелівські генерали та іноземні аташе. Молились і вимолили: сталеві гори стоять на майдані — така як тернеться об хату, то й хату розвалить, не то що солдатський окоп.
Екіпажі, всуціль з офіцерів, одягнуті в хромове, тримаються самовпевнено, пиндючливо. Перед тим, як вирушити далі, розпивають шампанське, весело чаркуються між собою:
— До завтра — в Каховці!
Розпивши шампанське, розбігаються до танків, зникають у броньованих їхніх нутрощах і вигаровують знову на шлях, щоб, нестерпним скреготом проскреготівши через село, смердючим чадом прочадивши нічні поля, з'явитися на світанні в осіннім, першим інеєм посрібленім степу під Каховкою...
На плацдармі, незважаючи на ранній час, ніхто вже не спав. І хоч танків було не видно, але по тому віддаленому грізному гулу, що все чутніше накочувавсь з глибини повитого світанковою млою степу, тисячі принишклих в окопах бійців догадалися: це вони!
— Танки! Танки! — тривожним клекотом пронеслося від передових позицій до запасних, від запасних до Дніпра, до самих переправ.
Чорні дні переживав плацдарм. Кожен з бійців знав, що небезпека тепер подвоїлась. Ждати нападу доводиться ж не лише з боку Перекопу, але й звідти, із-за Дніпра, де зараз ведуться запеклі бої з врангелівцями, що кілька днів тому переправились через Дніпро і ріжуть червоні тили. Звістки, одна тривожніша за другу, доходили звідти. Частину військ, зокрема Латиську дивізію, вже було знято з плацдарму й кинуто аж під Нікополь на підтримку військам, що вели боротьбу з врангелівськими, переправленими через Дніпро корпусами.
Між двох вогнів опинився плацдарм.
Про можливість танкової атаки на плацдарм бійці були попереджені заздалегідь. Командири та комісари, які здебільшого ще й самі ні разу не бачили тих танків, розповідали про них бійцям, вчили боротьби з ними. Всемогутня потвора, це так, але сліпа. Броня на ній в палець чи й більше, але і в броні є щілини... Та хоч знали бійці і про товщину броні, і про вразливі місця, і про "мертвий простір" поблизу танка, де вже тобі його вогонь не страшний, проте, коли ці сталеві страховиська з'явились зі степу перед лінією укріплень, не одному з них мурашки побігли по тілу.
— Спокійно, товариші, спокійно,— почув іїозад себе Яресько голос одного з комісарів вогневої бригади, що, проходячи транїпеєю від бійця до бійця, мовби залишав кожному з них частку свого спокою й певності.
А танки вже гуркочуть і там, і там, вже видно, як один із них, перевалюючись, прасує окопи першої лінії, давить, підминає під себе, як павутину, дротяні загорожі, ведучи по плацдарму скажений вогонь з кулеметів. За танками йде піхота. Один з танків бере напрямок сюди, важко перевалюючись на нерівностях, по хвилях землі, як наземний небачений дредноут.
— Товаришу взводний! — палким напівшепотом звертається до Яреська боєць-новачок із останнього поповнення.— Ганьба мені!
— Що таке?
— Страшно! Подавить він нас!
— Без паніки, товариші! — Знову чути десь за спиною той же впевнений, хоча теж мовби не вільний від остраху комісарський голос.— Відступати нам нікуди. Перемога або смерть!
"Перемога або смерть!" — кричить усе в Яреськові крізь намертво стиснуті зуби.
Танк іде на нього. Вже видно, як працюють його сталеві м'язи, як гребе перед собою землю, гарчить, мов живе створіння, все підгрібаючи під себе, підминаючи траву, дріт загорож, землю окопів... Долаючи бруствер перед Яреськом, танк усією своєю тисячопудовою масою сталі здибився над ним, затулив усе небо... Моторошна мить! Це ж бо не лише над його, над Данько-вим, життям здибився він, але й над Наталчиним, і над цілим плацдармом, над Каховкою, над Дніпром здибився він! Сліпа, чорна, дихаюча чадом залізна гідра! Вдарила гарячим чадом, заскреготіла сталевими зубами, і посипалась земля, і вже не стало Яреська, і лише через якусь довгу мить неіснування знову блиснуло світанкове небо над ним — танк пройшов через окоп... Незчувсь Яресько, як разом з натовпом бійців, що кинулись ззаду на танк, кішкою вихопивсь на сталеву потвору і він... У безстрашній ошаленілості гамселили прикладами, рубали лопатами, заганяли багнети в щілини, стріляючи крізь них туди кудись усередину, в мотор, чи що там у ньому є.
Уже не було страху, було тільки люте бажання швидше розпотрошити цю гору стріляючої сталі, яка. ще мить тому стояла, здибившись, нависнувши над цілим плацдармом, а зараз уже була під ними, під бійцями, що осідлали її майже голіруч. Почували тепер у собі таку силу, що, здавалось, можуть розтоптати її ногами, розгризти, зубами цю, десь на заводах Рено викувану на їхню погибель, сталь. Били, кричали, сміялись від лютої радості. Нарешті обліплений бійцями танк, несамовито скреготнувши, смикнувшись вперед-назад, ніби в судорогах, раптом спинився, заглух. Стало тихо одразу: понахилявшись до люків, бійці прислухались, що там, усередині.