Проте куди та чому вона була щезла й що з нею за той час діялось, я не знаю. Вона не мала жодного засобу розповісти мені про те, так само як ми з Клаповухом не мали засобу повідати нашому Плем'ю про все, що ми бачили, мандрувавши. Мабуть, вона пустилася в мандри на відчай душі, як і ми. Можливо, що причиною того був теж Червоноок. Запевне, він не раз здибувався з нею в лісі; і якщо він раз погнався за нею, цього, певна річ, було досить, аби вона втекла світ за очі. З подальшого видно буде, що вона забилась геть-геть на південь, за гори, аж на берег невідомої річки, навідшиб від свого поріддя.
В тих краях жило чимало Деревиків. Либонь, вони й примусили її врешті повернутись до Плем'я та до мене. Чому я так гадаю — поясню пізніше.
Тіні все довшали, а я гнався за нею все завзятіше, та зловити не міг. Удаючи, ніби стрімголов тікає від мене, вона весь час трималася так близько, що тільки хапай її,— але не давалась. Я забув за все: за час, за хижих ворогів, за ніч, що вже западала. Я знавіснів з жадання й гніву, Що вона не підпускає мене до себе. Дивна річ, але той гнів був немов частиною мого поривання до неї.
Як я щойно казав, я забув за все. Біжачи через прогалину, я напоровсь на ціле ліжбисько гадів. Та й вони мене не спинили. Я був мов навісний. Вони кидались на мене, але я крутивсь та петляв поміж ними й біг далі. За хвилю я наскочив на велетенського полоза. Перше я, верещачи з ляку, тікав би від нього десь аж на вершечок дерева. Тепер він теж загнав був мене на дерево; але Прудка якраз зникла мені з очей, і я сплигнув додолу й помчав за нею, бувши ту мить на волосинку від смерті. Тоді за мною вчепилась гієна, мій давній ворог, і бігла назирці добру годину, передчуваючи з моєї поведінки якусь поживу. А потім ми з Прудкою збурили цілу ватагу диких свиней, і вони теж порвалися за нами. Раз Прудка перескочила таку велику просторінь між деревами, що мені була не до снаги. Я мусив спускатися додолу. Мені було байдуже, що там чатують дикі свині. Я злетів на землю за ярд від тих тварюк, і вони кинулися за мною. Опинившись у мене з обох боків, вони примусили були мене рятуватись на дереві, але воно стояло трохи віддалік шляху, що ним тікала Прудка, і я відважно знову спустився додолу, повернув назад на старий слід і помчав широкою прогалиною навперейми. Вепри, наїжившися, клацаючи іклами та рохкаючи, наступали мені на п'яти.
Коли б я спіткнувся або впав на тій прогалині, було о по мені. Але такого не трапилось, та я й не дбав про те. Я був у такому настрої, що не злякався б стати віч-на-віч із самим Гострозубом, ні з двадцятьма Огневиками, що пускають стріли. Такий любовний шал пойняв мене. Але тільки мене — з Прудкою нічого такого не діялося. Вона була розважна й на небезпеку дарма не наражалась. Оглядаючись крізь далечінь віків на ту давню любовну погоню, я пригадую, що, коли свині затримали мене, вона побігла тихцем, мовби вичікуючи, коли я зможу знов погнатися за нею. Крім того, втікаючи від мене, вона весь час сама бігла й мене вела, куди їй було треба.
Вже зовсім смеркло, як я слідом за Прудкою обминув моховиту стіну бескида, випнуту з-поміж дерев, і заглибився в густий чагарник, що хвиськав і дряпав мене своїми гілками, коли я продирався крізь нього. Прудка ж ніде й не зачепилася. Вона добре знала дорогу. В самій гущавині ріс здоровезний дуб. Я майже наздоганяв її, коли вона полізла на того дуба. І там серед гілля, в її кублі, що його я так довго й марно шукав, я зловив її.
Гієна знов нанюхала наш слід і тепер, сидячи під деревом, заводила з голоду. Але ми не зважали на те й тільки зареготали, коли вона нарешті, загарчавши, подалась геть у чагарник. Ніч була повна весняних згуків. Як звичайно весною, всюди по лісі билися один з одним самці. З нашого кубла на дереві ми чули іржання диких коней, сурми слонів і рикання левів. Та вже зійшов місяць, і година була тепла. Ми сміялися й нічого не боялись.
Пригадую, другого ранку ми надибали двох розлютованих півнів-готурів. Вони билися так запально, що я просто підійшов до них і схопив обох за шию. Вони й стали нам із Прудкою за весільний сніданок. Півні були пресмачні. Повесні птахів легко ловити. Якось уночі ми навіть бачили, як билися при місяці два лосі. Поки ми з дерева стежили за тим боєм, до них тихцем підкралися лев і левиця й розірвали їх ще перше, ніж лосі помітили небезпеку.
Важко сказати, скільки часу ми прожили б у кублі Прудкої. Якось, коли нас не було, в дерево ударив грім. Грубезні гілки потрощило, кубло наше зруйнувало. Я заходився був відбудовувати його, але Прудка не хотіла на нього й дивитися. Вона страшенно боялась блискавки, і я не міг намовити її повернутись на дерево. Отак закінчився наш медовий місяць, і ми подались до печерного сельбища. Там я витурив Клаповуха з нашої печерки так само, як колись зробив був він. Ми з Прудкою оселилися там, а він пішов ночувати в пролазі подвійної печери.
Як ми повернулися до нашого Плем'я, так і прикрощі спіткали нас. Червоноок змінив не знаю вже скільки жінок після Співучої, що пішла тією ж дорогою, як і всі перед нею. Тепер у нього була маленька, тендітна й сумна самичка, що пхинькала й плакала, навіть коли він не лупцював її. Звичайно, вона мусила неминуче загинути, і то дуже скоро. Червоноок уже накидав оком на Прудку й коли нарешті забив свою жінку на смерть, почав ганятися за нею.
Щастя наше, що вона справді була Прудка й мала дивовижний хист перемахувати з дерева на дерево. І все ж, аби не впасти йому в пазури, вона потребувала всієї своєї обачності й сміливості. Я не міг стати їй до помоги. Червоноок був такий сильнющий, що на клапті роздер би мене.
Так довіку залишилося в мене покалічене плече — пам'ятка його рук. Дощовою погодою воно добре давалося взнаки й ломило.
Покалічив він мені його, коли Прудка нездужала. Либонь, то в неї був напад пропасниці; ми всі частенько хворіли на неї. В кожному разі, вона була тоді якась млява, квола, немоторна. І ось у такому стані їй довелось утікати від Червоноока, що заскочив її десь поблизу лігва диких собак, кілька миль на південь від сельбища. Раніш вона поводила б його трохи по лісі, дражнячи, а тоді подалася б прямцем, лишивши його далеко ззаду, і незабаром була б у захистку нашої печерки, вузької з проходу. Тепер же вона була надто квола й незграбна, аби ще дражнитись. Він раз у раз заступав їй стежку, і вона мусила обернути всю снагу тільки на те, щоб уникнути його лап.