Продавець хитро всміхнувся.
— Зараз поглянемо, — сказав він і почухав за вухом, — зараз поглянемо.
Він узяв з полиці залізні грабельки й простяг їх Пеппі.
— Такий буде добрий?
Пеппі сердито глянула на нього.
— Це те, що професори назвали граблями, — мовила вона. — А мені сьогодні випадково знадобився брум. Негарно дурити невинних дітей!
Продавець засміявся і сказав:
— На жаль, в нас немає того, що ти хочеш. Спитай у крамниці швацького приладдя на розі вулиці.
— Він мене посилає до крамниці швацького приладдя! — невдоволено сказала Пеппі Томмі й Анніці, коли вони вийшли на вулицю. — А я добре знаю, що брума там немає.
Вона спохмурніла, але за мить обличчя її знов проясніло.
— А може, брум — це якась хвороба? — почала вона розмірковувати вголос. — Ходімо спитаємо в лікаря.
Анніка знала, де мешкав лікар, бо він їй щепив віспу. Пеппі подзвонила в двері, їй відчинила медична сестра.
— Можна бачити лікаря? — спитала Пеппі. — Тяжкий випадок. Страшенно небезпечна хвороба.
— Прошу, заходьте, — мовила медсестра й показала їм на двері кабінету.
Лікар сидів за письмовим столом, коли з'явилися діти. Пеппі відразу підійшла до нього, заплющила очі й показала язика.
— Що в тебе болить? — запитав лікар. Пеппі розплющила свої ясні блакитні очі й сховала язика.
— Боюся, що в мене брум, — почала вона. — Все тіло свербить. І очі заплющуються, як я сплю. Часом на мене нападає гикавка. А в неділю я погано почувала себе, коли з'їла тарілку вакси з молоком. Але апетит у мене добрий, тільки їжа часто попадає не в те горло, що треба, і не дає мені ніякої користі. Мабуть, я таки хвора на брум. І ще скажіть мені одне: чи він не заразний?
Лікар глянув на Пеппі, на її рожеві щічки, і сказав:
— Думаю, що ти здоровіша за багатьох дітей. І певен, що ти не хвора на брум.
Пеппі жваво схопила його за руку.
— Виходить, є така хвороба, га?
— Ні, немає, — сказав лікар. — І якби й була, то не думаю, що ти могла б нею заразитися.
Пеппі спохмурніла. На прощання вона зробила реверанс перед лікарем, Анніка також зігнула коліна, а Томмі вклонився. Діти пішли доконя, що був прив'язаний до лікаревої огорожі.
Поряд із садибою лікаря стояв триповерховий будинок. Одне вікно на верхньому поверсі було відчинене. Пеппі задерла голову й показала на нього пальцем.
— Мене зовсім не здивує, коли брум виявиться он там. Я вилізу туди й погляну.
Пеппі спритно полізла ринвою вгору. Опинившись на рівні вікна, вона сміливо гойднулася вбік і схопилася за підвіконня. Тоді підтяглася на руках і зазирнула всередину.
В кімнаті біля вікна сиділи й спокійно розмовляли дві жінки. Можна собі уявити, як вони здивувалися, коли раптом за вікном з'явилася руда голова й почувся голос:
— Я хотіла спитати, чи тут є брум?
Жінки зойкнули з переляку.
— Ох, лишенько, що ти кажеш, дитино? Сюди хтось заліз?
— Саме про це я й хотіла дізнатися, — ввічливо мовила Пеппі.
— Ой, може, він під ліжком? — закричала одна жінка. — А він кусається?
— Здається, кусається, — мовила Пеппі. — З назви наче видно, що в нього гострі зуби.
Жінки злякано припали одна до одної. Пеппі зацікавлено оглянула кімнату і врешті сумно сказала:
— Ні, його тут і сліду немає. Пробачте, що я вас потурбувала. Мені просто здалося, що треба заглянути й сюди, коли вже я випадково опинилась на цій вулиці.
Вона з'їхала ринвою додолу.
— На жаль, у містечку немає брума. Треба вертатися додому, — заявила вона Томмі й Анніці.
І діти повернулися до вілли. Зіскакуючи з коня перед верандою, Томмі мало не наступив на жучка, що ліз стежкою.
— Обережно, не розтопчи жука! — крикнула Пеппі.
Діти присіли, щоб краще роздивитися на нього. Жук був маленький і мав зелені крильця, що полискували, наче метал.
— Який гарний жучок! — мовила Анніка. — Цікаво, як він зветься.
— Це не хрущ, — сказав Томмі.
— І не гнойовик, — додала Анніка. — Та й не жук-рогач. Усе-таки цікаво, як же він зветься. На обличчі в Пеппі засяяла радісна усмішка.
— Я знаю як, — заявила вона. — Брум.
— Ти певна? — засумнівався Томмі.
— Думаєш, я не впізнала брума, як тільки побачила його? — мовила Пеппі. — Ти бачив коли щось бруміше за нього?
Вона обережно перенесла жука в безпечне місце, щоб на нього ніхто не наступив.
— Любий мій брумчику, — ніжно мовила Пеппі, — я добре знала, що колись таки знайду тебе. Але дивно. Ми ганялися за тобою по цілому містечку, а виявляється, що ти весь час сидів перед моєю віллою.
ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ УРОК ЗАПИТАНЬ І ВІДПОВІДЕЙ
Одного дня довгі, чудесні канікули скінчилися, і Томмі з Аннікою знов почали ходити до школи. Пеппі все ще вважала, що вона вчена і без школи, тому вирішила, що ноги її там не буде, хіба що їй колись до смерті закортить довідатись, як пишуться слова "морска хороба".
— Але я ще ніколи не хворіла на морську хворобу, то поки що проживу, й не знаючи цього. А якщо я справді колись захворію на неї, то навряд, чи захочу знати, як вона пишеться, в мене буде інший клопіт.
— До того ж, у тебе ніколи й не буде морської хвороби, — сказав Томмі.
І це була правда. Пеппі довго плавала по морях, поки її тато став негритянським королем, а сама вона оселилась у віллі "Хованка". Але в неї ні разу не було морської хвороби.
Часом задля розваги Пеппі їздила на коні забирати Томмі й Анніку додому після уроків. Томмі й Анніка були раді, бо дуже любили їздити верхи. Та й не кожен учень мав змогу вертатися додому зі школи верхи на коні.
— Слухай, Пеппі, приїдь сьогодні по нас після обіду, — попросив якось Томмі, коли вони з Аннікою прибігли зі школи снідати на велику перерву.
— А й справді, приїдь, — сказала Анніка. — Бо сьогодні панна Русенблюм роздаватиме подарунки слухняним і пильним учням.
Панна Русенблюм, багата стара дама, що мешкала в тому містечку, хоч і трусилася над своїми грішми, але все-таки раз на півріччя приходила до школи й роздавала учням подарунки. Щоправда, не всім, о ні! їх отримували тільки дуже слухняні й дуже пильні діти. А щоб переконатися, хто справді слухняний і пильний, панна Русенблюм спершу влаштовувала дітям довгі іспити, а вже потім роздавала подарунки. Тому всі школярі в містечку завжди тремтіли перед нею. Бо як тільки їм треба було вчити вдома уроки, а їх вабило щось інше, приємніше, їхні мама або тато казали: