Дівчинка в блакитній сукенці заплакала, а охайно зачесаний хлопчик підбіг до рудої дівчинки, що й д4лі вистрибувала по садку, і спитав:
— Пеппі, ти чуієш, що він каже? Чому ти нічого не робиш?
— Як це я нічого не роблю? — обурилася руда дівчинка. — Я стрибаю, аж мені млосно став, а ти кажеш, що я нічого не роблю! Спробуй пострибати сам і побачиш, чи це так легко.
Вона підвелася й підійшла до вишуканого добродія.
— Мене звуть Пеппі Довгапанчоха, — відрекомендувалася вона. — А це Томмі й Анніка. — Пеппі показала на своїх друзів. — Ми до твоїх послуг. Може, треба розвалити будинок, чи спиляти дерево, чи зруйнувати щось інше? Ти тільки скажи, і ми все зробимо.
— Мене зовсім не цікавить, як вас звати, — сказав вишуканий добродій. — Я хочу тільки знати, де можна знайти господаря цієї халупи. Бо я вирішив купити її.
Руда дівчинка, що назвала себе Пеппі Довгапанчохою, знов застрибала, як жаба.
— Господаря тим часом немає, — мовила вона, завзято стрибаючи навколо вишуканого добродія. — Але як ти сядеш і почекаєш, то господиня прийде.
— То це жінка? — вдоволено спитав вишуканий добродій. — Ця халупа належить жінці? Тим краще. Жінки не розуміються на продажу. І можна сподіватися, що я куплю садибу за безцінь.
— Так, можна сподіватися, — мовила Пеппі. Поблизу не було жодної лавки, тож вишуканий добродій обережно сів на східці веранди. Мавпочка неспокійно бігала поруччям туди й назад. Томмі й Анніка — милі, чепурні діти — стояли віддалік і злякано дивилися на прибульця.
— Ви тут мешкаєте? — спитав той.
— Ні, ми мешкаємо в сусідній віллі, — відповів Томмі.
— Але приходимо сюди щодня гратися, — несміливо додала Анніка.
— Ну, цьому я відразу покладу край, — сказав вишуканий добродій. — Я не хочу, щоб дітлашня гасала по моєму садку. Немає нічого гіршого за дітей.
— Я теж так думаю, — мовила Пеппі. — Всіх дітей треба постріляти.
— Як ти можеш так казати? — вжахнувся Томмі.
— Так, так! Усіх дітей справді треба постріляти, — сказала Пеппі. — Але ніхто тих поганих дітей не постріляє, бо тоді не виросте жодного гарного дядька. А без дядьків хіба можна обійтися!
Вишуканий добродій подивився на руді кіски Пеппі й вирішив трохи розважитися, щоб не було нудно чекати.
— Знаєш, чим ти схожа на запаленого сірника? — спитав він її.
— Ні, не знаю, але давно хотіла довідатися, — відповіла Пеппі.
Вишуканий добродій боляче сіпнув Пеппі за косу.
— А тим, що і в тебе, і в сірника горить голова, ха-ха-ха!
— Чого тільки не наслухаєшся, поки оглухнеш, — мовила Пеппі. — А мені таке навіть на думку не спадало!
Вишуканий добродій знов приглянувся до Пеппі й сказав;
— Слухай, я, мабуть, ніколи не бачив бридкішої за тебе дівчини!
— Ох лишенько! — мовила Пеппі. — Але мені здається, що й ти не такий уже мальований красень, щоб на тебе люди задивлялися.
Вишуканий добродій ображено насупився, проте нічого не сказав. Пеппі хвилину мовчки дивилася на нього, схиливши набік голову, тоді спитала:
— А ти знаєш, чим ми схожі між собою?
— Чи ми схожі? — перепитав вишуканий добродій. — Думаю, що нічим.
— Ні, ми обоє великі хвальки. Тільки, цур, не я! — мовила Пеппі.
Томмі й Анніка тихенько пирхнули, а вишуканий добродій аж почервонів з люті.
— Ага, ти ще й пащекуєш! — крикнув він. — Зараз я тебе навчу, як треба поводитись!
Він простяг товсту руку, щоб упіймати Пеппі, але вона відскочила вбік, а наступної миті опинилась на дупластому дубі. Вишуканий добродій аж рота роззявив з подиву.
— То коли ти почнеш мене вчити? — запитала Пеппі, зручніше вмостившись на гілляці.
— Я почекаю, в мене є час, — відповів вишуканий добродій.
— Чудесно, бо я думаю просидіти тут до середини листопада, — мовила Пеппі.
Томмі й Анніка засміялися й заплескали в долоні. Але дарма так зробили. Бо вишуканий добродій уже не тямився з люті і тому, що не міг досягти Пеппі, схопив Анніку й закричав:
— То я навчу тебе! Мені здається, що тобі теж не зашкодить дати прочуханки!
Анніку зроду ніхто не бив, і вона заверещала з переляку. Раптом щось гупнуло — то Пеппі стрибнула з дерева й підскочила до вишуканого добродія.
— Стривай! — мовила вона. — Поки ти почнеш давати прочуханки, я краще тобі трохи помну боки.
Вона схопила товстого пихатого добродія і кілька разів підкинула вгору. Тоді понесла до машини й шпурнула на заднє сидіння.
— Мабуть, сьогодні ми не будемо валити халупи, відкладемо це на інший день, — сказала вона. — Бо я, бач, валю будинки раз на тиждень. Але не в п'ятницю. Цього дня з мене досить прибирання. В п'ятницю я замітаю, мию підлогу, а будинки валю в суботу. На все свій час.
Вишуканий добродій насилу пересів до керма і дав повний газ, щоб якнайшвидше втекти звідти. Він був і наляканий, і сердитий, і невдоволений тим, що не зміг поговорити з господинею вілли "Хованка". Бо йому дуже хотілося купити її і вигнати звідти ту поганющу дітлашню.
Дорогою йому трапився поліцай. Вишуканий добродій спинив машину й запитав:
— Ви б не допомогли мені знайти даму, якій належить вілла "Хованка"?
— Залюбки, — відповів поліцай. Він сів у машину й скомандував: — Повертайте до вілли!
— Ні, її там немає, — сказав вишуканий добродій.
— Є, я певен, — відповів поліцай.
Вишуканий добродій почував себе безпечно з поліцаєм, тому зважився знов поїхати до вілли "Хованка". Бо він хотів поговорити з господинею вілли.
— Он та дама, якій належить вілла "Хованка", — мовив поліцай і показав пальцем на будинок.
Вишуканий добродій глянув туди, куди він показував, схопився рукою за голову й застогнав. Бо на веранді стояла руда дівчинка, та сама жахлива Пеппі Довгапанчоха, й тримала на руках коня. Мавпочка сиділа в неї на плечі.
— Гей, Томмі й Анніко! Може, трохи покатаємось, поки з'явиться ще якийсь скупелянт! — вигукнула вона.
— Не скупелянт, а спекулянт, — виправила її Анніка.
— Оце... оце й є... господиня вілли? — глухим голосом запитав вишуканий добродій. — Та вона ж зовсім мала дівчинка!
— Мала, — погодився поліцай, — зате найдужча дівчинка на світі. І мешкає вона тут сама.
Кінь, на якому сиділо троє дітей, підбіг до хвіртки. Пеппі глянула згори на вишуканого добродія і сказала:
— А знаєш, цікаво було відгадувати загадки. Я знов одну надумала. Відгадай, яка різниця між моїм конем і моєю мавпою?