— Ха-ха-ха, ось вам і негритянська принцеса! — вигукнула Пеппі й повернула чорне, як смола, обличчя до Томмі й Анніки.
Тоді дико верескнула й кинулась на батька. Вона так труснула ним, що спідничка заторохтіла і з неї на всі боки полетіло лико. Золота корона спала в нього з голови й закотилася під стіл. Нарешті Пеппі пощастило кинути капітана додолу. Вона сіла на нього верхи й сказала:
— Будеш проситися?
— Буду! Змилуйся! — вигукнув капітан Довгапанчоха, і обоє вони весело засміялися. Пеппі легенько вкусила батька за ніс.
— Мені ще жодного разу не було так весело відтоді, як ми з тобою викидали п'яних матросів з винарні в Сінгапурі! — сказав капітан. Він витяг з-під столу корону й додав:— От якби побачили мої підданці, що моя корона валяється під столом!
Він надів корону на голову й розчесав спідничку, що тепер стала куди рідша.
— Мабуть, доведеться тобі віддати спідничку в художню майстерню, щоб її полагодили, — сказала Пеппі.
— Я думаю, що їй уже нічого не допоможе, — відповів капітан Довгапанчоха. Він сів на підлогу й витер піт з чола.
— Ну, Пеппі, доню моя, ти так само гарно брешеш, як і раніше?
— Так, брешу, коли маю час, але це буває не часто, — скромно відповіла Пеппі. — А ти як? Адже й ти був мастак прибрехати.
— Я своїм підданцям звичайно брешу в суботу ввечері, якщо вони добре поводились протягом тижня. Ми влаштовуємо вечір брехні й пісень у супроводі барабанів і танців зі смолоскипами. Чим більше я брешу, тим дужче б'ю в барабан.
— Он як! А мені немає кому барабанити, коли я брешу, — мовила Пеппі. — Я брешу сама собі, і так гарно, що аж приємно слухати, але ніхто мені не приграє на гребінці. Ось недавно я не могла заснути й набрехала собі про теля, яке вміло плести мереживо й лазити по деревах. І уяви собі, що я повірила кожнісінькому слову! Ото була справжня брехня! Та однаково ніхто мені не барабанив.
— Не журися, доню, — сказав капітан Довгапанчоха. — Я тобі побарабаню.
І він виконав для своєї дочки довгий барабанний марш. Пеппі сіла йому на коліна, притулилася замащеним у сажу обличчям до його щоки, і він став такий самий чорний, як і вона.
Анніка сиділа мовчки й про щось думала. Вона не знала, чи годиться сказати про це вголос, та все ж таки зважилася:
— Мама каже, що брехати негарно.
— Яка ж ти дурна, Анніко, — мовив Томмі. — Пеппі бреше не по-справжньому, а так, жартома, вона вигадує щось, як ти цього не розумієш!
Пеппі задумливо глянула на Томмі й сказала:
— Часом ти так мудро міркуєш, що я аж боюся, чи не вийде з тебе великої людини.
Настав вечір. Томмі й Анніці треба було йти додому. Вони провели чудовий день, побачили живого негритянського короля. І, звичайно, раді були, що до Пеппі повернувся батько. А все ж таки... все ж таки...
Коли Томмі й Анніка лежали в ліжках, вони не розмовляли, як бувало досі. В кімнаті панувала тиша. Раптом почулося зітхання. Це не витримав Томмі. За якийсь час знов почулося зітхання. Цього разу зітхнула вже Анніка.
— Ну чого ти там сопеш? — роздратовано запитав Томмі.
Та Анніка не відповіла. Вона вкрилася з головою і заплакала.
ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ ПРОЩАЛЬНИЙ БЕНКЕТ
Коли другого ранку Томмі й Анніка зайшли кухонними дверми до вілли "Хованка", по всьому будинку лунало гучне хропіння. Капітан Довгапанчоха ще спав. Але Пеппі вже стояла посеред кухні й робила ранкову гімнастику.
— Ну от, тепер моє майбутнє забезпечене, — сказала вона. — Я стану негритянською принцесою і півроку плаватиму на "Стрибусі" по всіх морях світу. Тато вважає, що коли він півроку добре королюватиме в негрів, то другі півроку вони зможуть обійтися без короля. Адже старому морському вовкові треба час від часу відчути під ногами палубу. Та й про моє виховання він теж мусить подумати. Яка ж з мене вийде морська розбійниця, якщо я весь час житиму в палаці? Тато каже, що так можна зовсім зманіжитися.
— Ти вже ніколи не повернешся сюди? — здавленим голосом запитав Томмі.
— Повернуся, як піду на пенсію, — відповіла Пеппі. — Як матиму десь п'ятдесят чи шістдесят років. Отоді вже ми награємося досхочу!
Ні Томмі, ні Анніку ця обіцянка не втішила.
— Подумати тільки — негритянська принцеса! — замріяно вела далі Пеппі. — Не кожній дитині випадає таке щастя. О, яка я буду гарна! Носитиму золоті кільця у вухах і одне більше-в носі.
— А що ти ще носитимеш? — запитала Анніка.
— Більше нічогісінько, — відповіла Пеппі. — Але я матиму власного негра, який щоранку чорнитиме мене ваксою, щоб я була така чорна, як інші химеряни. Треба тільки виставляти себе ввечері за двері, як виставляють черевики.
Томмі й Анніка спробували уявити собі, який Пеппі матиме вигляд.
— Ти вважаєш, що чорний колір личитиме до твоїх рудих кіс? — несміливо запитала Анніка.
— Побачимо, — відповіла Пеппі. — Та й хіба довго пофарбувати їх у зелений колір? — Вона задумливо зітхнула. — Принцеса Пеппілотта! Яке життя. Який блиск! Як я танцюватиму! Принцеса Пеппілотта танцює при світлі табірного багаття під звуки барабанів! Уявляєте, як дзеленчатиме у мене кільце в носі?
— А коли... коли ти відпливеш? — запитав Томмі. Голос у нього трохи захрип.
— "Стрибуха" здіймається з якоря завтра, — відповіла Пеппі.
Усі троє надовго замовкли. Раптом їм чомусь не стало про що говорити. Та скоро до Пеппі знов вернувся добрий гумор, і вона заявила:
— Але сьогодні я влаштовую у віллі прощальний бенкет. Прощальний бенкет — більше я вам нічого не скажу! Всіх, хто хоче попрощатися зі мною — ласкаво просимо!
Звістка про бенкет миттю поширилася серед дітей маленького містечка.
— Пеппі Довгапанчоха виїздить з містечка і влаштовує прощальний бенкет у віллі "Хованка"! Хто хоче піти на бенкет?
Багато дітей захотіло піти на прощальний бенкет, а саме — тридцять четверо. Томмі й Анніці мама дозволила бути у Пеппі, скільки вони самі захочуть. Бо вона розуміла, що такого дня треба вдовольняти всі забаганки дітеи й прощати їм усі їхні примхи.
Томмі й Анніка ніколи не забудуть прощального бенкету в Пеппі. Вечір був на диво теплий і гарний, такий, що про нього кажуть звичайно: "Який чудесний літній вечір!"
В присмерку духмяніли і яскріли троянди в садку Пеппі, таємниче шуміли старі дерева. Все було б таке гарне, якби не... Томмі й Анніка навіть не зважувалися додумати свою думку до кінця.