Тепер же Пегаса захлинула хвиля сліз, і важкі зітхання шарпали його спокій; щоб якось пояснитись, він підбіг до полковника, що саме обіймав гладку пані, і лизнув полковникові руку. Полковник суворо крикнув: "Пшол вон, падлец!" — і товстий каблук грузько в'їхав Пегасові під ребра. Коли денщик загнав його у вагон, Пегасові стало ясно в глибині зневажених почувань, що діється щось незвичайне й величне.
Врешті, Пегас погодився з підлогою й розгвинченими днями в ешелоні: навколо були ті ж самі озброєні люди, і кашовари частіше викидали смачні маслаки.
Одстукали колеса невідомий маршрут, і під ногами знову тверда земля, тільки — що за край? Хмурі села жебраками запобігливо виглядають під сонцем, якісь чужі люди риють для чогось без краю довгі ями, і тільки навантажені солдати спочивали, як і колись удома після муштри.
Пегас разом із офіцерами побіг обдивитись свіжі шанці, він обережно понюхав краєчок розпанаханої землі, але це була робота чужих і він поставився до неї скептично й навіть погордливо.
На шляху сновигали автомобілі, як і в місті, тільки чомусь надто часто грохотів і наближався ближче грім і не було дощу. Пегас поклав це на чудернацьку особливість нової країни й сновигав по всьому селу, щоб, кінець-кінцем, зорієнтуватись, але полк рушив далі. Чого так поспішають люди? Пегас задоволено помітив, як із кожною верствою зникали чужі й по всіх шляхах і полем сунули тільки військові.
Під лісом полк зупинився. Що то за блискавки ляскають на обрії? Тоді говорив щось до солдатів старий, зашнурований ремінцями полковник, і друга рота, розсипавшись лавою, пішла вбік. Пегас за старою звичкою кинувся до капітана, але той тепер навіть і не глянув на нього.
Перебрели по коліна якусь річку, спустились у яр і вилізли. Ліворуч шмигнуло в долину й зникло якесь село — хіба збігати обдивитись?.. Що за джміль свиснув над головою?.. Другий, третій... Пегас настовбурчив уха. Застогнало знову. Він рвучко підскочив і клацнув щелепами, намагаючись піймати. Нема...Свиснуло знову. Солдати кинулись на землю й почали стріляти. Раптом— цілий рій. І десь сполоханою луною над лісом: та-та-та...
Пегас глянув набік і, вражений, оступився: Фелікс Гро-бицький пригнув до забрудненого чимось червоним живота ноги і з болем, одкинувши назад голову, застогнав.
Пегас підбіг до нього й ніжно понюхав краєчок чобота. Пахло кров'ю... Фелікс напружив останні сили, підвівся на руки, й просто на захід пірнув його туманний зір. Очі йому помутніли, голова хилилась на груди, він із огидою одсунув безсилими руками свою рушницю, глянув угору ще раз і впав.
Пегас із жалем лизав його бліде, посиніле лице...
А над головою і з боків стогнали кулі, попереду падали нові солдати й раптом із грохотом-свистом розірвало повітря й упало позаду щось важке, шалено завовтузилось під кущем і на хвилину Пегасові почорнів світ: летіли вгору галузки, земля і чиїсь ноги.
Пегас із жахом одскочив, дико завив, і, коли шарпнуло над головою повітря знову, він кинувся наосліп назад, де залишався за ліском штаб.
Десь у глибині крижаних грудей Пегасові стало ясно, Що починається невидима, жахлива й незрозуміла війна.
У ті дні гулом важких гарматних коліс рипіла на захід перемога.
Вона лисніла на новеньких погонах прапорщика, на заллятих сонцем Львівських вулицях, на золоті розгорнутих стягів. І знову, як колись удома,— шнуровані батальйони й просто — на захід:
Взвейтесь, соколы, орлами,
Полно, полно горевать!
То ли дело —— под шатрами
В поле лагерем стоять...
І рівний удар сотень чобіт темперує рідне, дороге, як пах солдатської онучі: "Ать-два!.. Ать-два!"
Пегас розумів, що доля перемоги належить і йому. Так! Він старий солдат великої армії й, потрапляючи ногами під музику, він також відбиває загальний ритм військової перемоги:
Ать! Ать! Ать-два! Ать-два!..
Це ж було так недавно.
Уночі злились у чорній плямі криві лінії шанців і тільки часом ліньки блимали ворожі постріли. Пегас спочивав після вогненної завірюхи в бліндажі, але тоскно соталась у голові туга й кортіло розгребти дощану підлогу й понюхати того хробачка, що десь-десь, під землею, ледве чутно: тук-трр-тук... тук...
Пегас нудно заскавчав, наче болів зуб, раптом скочив на ноги, гавкнув, прислухався і далі з гарбанням, безнадійно скріб лапами по підлозі. Батальйонний здивовано гримнув на нього, але Пегас не вважав. За кілька хвилин сапери заметушились. Стало ясно:
Німці копають "пасу"...
Вранці полковник із батьківською ласкою підніс Пегасові великий шмат ковбаси, і йому щиро хотілось начепити на волохаті Пегасові груди георгієвського хреста, але ж відомо — носити собакам хрести за артикулом не годиться...
А потім — розгорнуті снарядами шанці, поламані на тріски колеса, скривавлений сірий мундир і через Львів до Перемишля лящить залізною стопою: "Ать-два! Ать-два! Левой!.."
І коли в резерві полковник, поголившись, митикує за цигаркою: "До польки чи до русинки?", Пегас, розганяючи переполошених австрійських фокстер'єрів, з легкою душею летить до забутої в панському маєтку болонки. Повертаючись назад, трохи зморений гострими хвилями звойованого кохання, Пегас дорогою вже приймає огрядний вигляд старого вояки й перед штабом знову: "Ать-два! Ать-два!.."
...Сумно заходять дні, наче перетліла любов, і сизими тінями вздовж тротуару лягають вечори. Коли опережуться крижаним обручем весняні калюжі на вулиці й ліхтарі сковзаються на них золотими ковзанцями, жебраки виходять на ріг вулиці, а позаду плентається з висмиканим, спущеним долу хвостом старий Пегас. л Жебраки стануть край тротуару вряд, сліпий вусатий витягне стару, порепану гітару, а Пегас сяде попереду перед одкритою карнавкою і уставиться сумними, старечими очима в далечінь молодого напровесні неба.
Це додає колориту мрійності старовинним пісням, і тоді, наче з-під чорних надгробків, розритих степових могил, із Чорноморського —дна встають запорошені віками прозорі тіні й линуть від мерзлого каміння до далеких зір, будять заколисаний містом смуток минулого, і стиха цокає тоді зворушене серце міщанина.
...Посадили Морозенка
На Савур-могилу,
Дивись, дивись, Морозенку,