Ун і Зур упізнали руду масть хижака і його страшні ікла.
Звір присів перед багаттям. На зріст він ледве перевищував леопарда і здавався навіть нижчим за найбільшу гієну. Але в усіх його рухах і в широко розплющених великих очах почувалася якась незбагненна сила, беззастережно шанована всіма іншими хижаками.
Ун і Зур тримали зброю напоготові. Син Тура взяв у правицю ратище; довбня лежала біля його ніг. Малосилий Зур озброївся дротиком. Обом було ясно: махайрод набагато дужчий за тигра і, може, так само небезпечний, як той лев-велетень, від якого ледве врятувалися колись і Нао, Гав і Нам під час поневірянь у країні людожерів. Вони знали — такий хижак може одним стрибком подолати відстань у двадцять ліктів, що відокремлювала його від скелі. Проте леопарда утримував на місці вогонь. Рудий хвіст замітав землю, нестямний рев стрясав повітря. М'язи в обох людей напружились і стали тверді, як граніт.
Ун підняв ратище і намірився. Але махайрод шаснув убік і зірвав атаку. Зур пробурмотів:
— Якщо спис зачепить, звіра, він скочить на нас і через полум'я!
Спритності в Уна було не менше, ніж в Нао. Але й він не зумів би, кинувши списа з відстані дванадцять ліктів, вразити таку звірюку на смерть. Він послухався товариша і почав чекати.
Махайрод знов вернувся до багаття. Він підступив і так близько, що до людей залишалося не більше п'ятнадцяти ліктів. Тепер хлопці могли добре роздивитися махайрода. Шерсть на його грудях була ясніша, ніж на спині і боках, зуби сяяли, як леза ножів, очі горіли лиховісним огнем.
Кинутися на людей хижакові заважали два скелястих виступи. Але й люди не могли прицільно метнути ратище чи дротик.
Для вирішального стрибка махайрод мусив підібратися ще принаймні на три лікті. Він ступив уперед, востаннє розглядаючи своїх ворогів. Ніби вгадуючи стійкість і мужність цих двоногих істот, хижак усе дужче розпалювався люттю.
Зненацька собачі лави розсипалися, кинулися врозтіч вовки, відступили до баньянових заростей гієни. Силует якогось гігантського звіра забовванів проти зоряного неба. Незграбно похитуючись, він наближався. Ось червонясті відблиски багаття освітили його здорову тупу морду, на кінці якої стирчав ріг, довший і міцніший, ніж у буйвола. Шкіра звіра скидалася на кору старого дуба. Криві колони ніг підтримували масивний тулуб, вагою не менше, ніж заважило б шестеро коней. Короткозорий, бундючний і дурний у своїй сліпій люті, звір повільно тюпав. Усе живе тікало з дороги. Один вовк заґавився і був розчавлений, мов кузька. Ун знав, що така сама доля спіткала б печерного ведмедя і лева, якби вони плуталися під ногами — у носорога. Здавалося, перекрити шлях гігантові неспроможний навіть огонь. І все ж він зупинив носорога. Перед купою розжеврених головешок захитався могутній тулуб, округлилися маленькі очиці. У простір націлився грізний ріг.
І тут перед носорогом, опинився махайрод.
Звиваючись тулубом, мов величезний плазун, і припадаючи до землі, хижак пролягло і грізно зарикав. Невиразне передчуття небезпеки одразу ж змінилося в носорога нападом шалу. Ні в степу, ні в пущі, ні на піскових рівнинах жодна жива істота не сміла заступати йому дорогу. Той, хто не встигав утекти, гинув.
На рудого звіра намірився грізний ріг. Знов рушили потоптом масивні ноги. Так змітає все на своєму шляху смерч. Носорога могли зупинити лише гранітний мур або мамонтові бивні. Ще два кроки, і від махайрода мокрого б місця не залишилося. Але хижак блискавкою метнувся вбік. Носоріг промчав мимо в баньянові зарості. І перш ніж він устиг розвернутися, махайрод уже осідлав його. З хрипким ревом він запустив усі свої пазурі в тверду шкіру і взявся до своєї страшної роботи.
Багато тисячоліть тому далекі махайродові предки уже добре знали, де в носорога та жила, яку треба перегризти. Вона була тут, під згортками грубої шкіри, товстішої, ніж кора старих кедрів, і твердішої, ніж черепашачий панцер, непроникної для зубів тигра і найдужчого з тодішніх хижаків — печерного лева. Прорвати шкіру колоса, проникнути в його плоть могли тільки ці довгі, гострі, мов шаблі, ікла.
Кров так і чвиркнула фонтаном заввишки з лікоть.
Даремно звір-гігант намагався скинути хижака з карка. Не добившись свого, носоріг раптом звалився набік і покотився по землі.
Але махайрод не ловив гав. Зі скаженим риком він сахнувся вбік, ніби кидаючи виклик цій страшній силі, яка вдвадцятеро перевищувала його власну. Хижакові підказував несхибний інстинкт: разом з потоком гарячої крові, що цебеніла з рани, носорога покидає життя. Залишалося тільки почекати.
Носоріг ледве звівся на рівні і поточився. І тоді до бойовища з жадібним вурчанням присунулися дхолі, гієни, шакали, вовки і дикі коти — віверри.
Для всього цього дрібного хижацтва переможений велет уже був лише колосальною купою свіжого м'яса, достатньою, щоб наїстися. Як кожного великого м'ясожера, махайрода завжди супроводжували цілі орди дрібних хижаків, ладних підчищати рештки з його столу.
Ще одне, останнє зусилля. В бік ворога поривається страшний ріг. Хрипкий рев лунає в повітрі. Могутній тулуб здригається в передсмертній агонії. Потік крові слабне і впиняється — це кінець. Життя покидає величезне тіло, і носоріг, мов кам'яна брила, валиться додолу.
Роздираючи пазурами тушу, махайрод жере тепле м'ясо. Шакали хтиво лижуть кров, розляпану по землі, а дхолі, гієни, вовки і віверри покірно чекають, коли наїсться рудий звір.
Розділ четвертий
ЛЮДИ І РУДИЙ ЗВІР
Після загибелі носорога Ун і Зур підкинули хмизу в огонь, і Ун ліг спати, залишивши на варті приятеля. Їм уже не загрожувала смерть: страшне кільце ошкірених морд і гострих зубів зімкнулося тепер довкола зваленого носорога. Зур сидів і дивився. Зорі, які на початку ночі горіли над верхами ебенових дерев, схилялися нині до річки. Не такий хоробрий, як уламр, син Землі відчував, скільки незнаних погроз таїть у собі ця стара земля, де хижак, трохи більший за леопарда, може взяти гору над таким звіром, як носоріг.
Переможець бенкетував довго. Керуючись примхою, смаком чи успадкованою звичкою, він роздирав і їв тушу з усіх боків, але ніде довго не затримувався. Махайрод дозволяв дрібнішому хижацтву, як-от шакали й дикі коти — віверри, покуштувати уже надгризене м'ясо, але застережливо гарчав, як тільки дхолі, вовки, а надто гієни підбиралися близько до здобичі.