— Поранити тигра небезпечно. У люті він страшніший, ніж лев.
— А якщо він так і не піде від халупи?
— Ун і Зур мають харчів на два дні.
— Зате в нас немає води. А що як до тигра прилучиться тигриця?
Зур нічого не відповів товаришеві. Він уже думав про це. Він знав, що хижаки іноді об'єднуються, щоб разом гонити здобич. По хвилі вагання він сказав:
— З самого вечора тигр блукає сам один. Тигриця, мабуть, далеко звідси.
Ун, як завжди, мало піклувався про майбутнє і тому не наполягав на своєму. Вся увага його була прикута до тигра, який підібрався вже до бамбуків на відстань півсотні ліктів. У світлі пригаслого багаття добре видно було його масивну голову з величезною пащею, облямованою цупкою щетиною вусів. Очі сяяли ще яскравіше, ніж минулого разу. Ун відчував дивну ненависть до їхнього зеленого мерехтіння. Зура тіпала лихоманка. Іноді низький розкотистий рик вихоплювався з тигрячих грудей. Хижак підійшов ще ближче, потім заходився снувати круг бамбуків з страшним, здатним довести до розпачу терпінням. Можна було подумати, що тигр чекає, чи не поширшають прогалини між стовбурами, чи не розсунеться зелене плетиво. І щоразу, коли звір наближався: до халупи, обоє людей здригалися, наче побоювалися, що сподівання тигра збудуться.
Нарешті хижак перестав блукати навколо пристановища й зачаївся в сухостої. Він терпляче стежив за схованими в халупі людьми. Іноді він позіхав, роззявляючи пащеку, і тоді у світлі багаття видно було, як блищать його ікла.
— Він і вранці не піде звідси, — кинув Ун.
Зур промовчав. Він задумливо роздивлявся дві сухі галузки скипидарного дерева. Зур любив завжди мати напохваті хмиз. Він обережно розколов одну гілочку вздовж і заходився збирати трісочки й билинки.
— Чи не збирається Зур розкласти в притулку багаття? — докірливо запитав син Тура.
— Зараз безвітря, земля довкола хижки гола, а бамбуки молоді й зелені, — зауважив молодий ва, б'ючи кресалом. — Зурові треба лише маленький вогник.
Ун не сперечався. Він дивився, як язички полум'я лижуть гілочки й билинки, а його друг тим часом запалив на цьому багаттячку крайчик смолистої галузки. Скоро вона спалахнула яскравим полум'ям. Тоді, підійшовши до однієї прогалини, син Землі жбурнув цей палахкотючий смолоскип у тигра. Полум'я описало півколо і впало в сухостій, ще не змочений ранішньої росою.
Тигр сахнувся вбік. Вогненний снаряд пронісся повз нього і зник у бур'яні. Ун затіпався від німого сміху. Зур, зосереджений, запитував себе, чи не запалити йому новий смолоскип.
У густотрав'ї блимала лише крихітна жаринка. Тигр, заспокоївшись, знову влігся на землю.
Повагавшись трошки, Зур запалив другу смолисту гілку. Та не встигла вона розгорітися, як раптом із сухостою злинув угору вогненний язик. З лютим риком тигр підхопився і ринувся вперед, аж тут Зур кинув у нього другу гілляку. Палаючий смолоскип влучив прямо в груди хижакові.
Очмарівши з жаху, тигр закрутився на місці, потім метнувся вбік. Але вогонь з сухим луском нібито гнався за звіром слідком, перескакуючи з билини на билину. Потім розсипався" снопами й оточив звіра звідусіль. Скиглячи з болю і страху, тигр прорвався крізь вогненне кільце і дременув.
— Тільки його й бачили! — заявив Зур. — Жоден звір не вертається на те місце, де обпікся.
Ун був у захваті від Зурової хитрості. Він уже не сміявся безгучно, сміх його дзвенів над галявиною, як звитяжний бойовий клич.
— Зур хитріший за старого Гуна, наймудрішого серед уламрів! — гукнув він радісно.
І його м'язиста рука обняла за плечі сина Землі. Тигр більше так і не вернувся. Ун і Зур любесенько собі проспали до самого ранку. Галявину і джунглі повив густий туман. Тиша і безгоміння панували аж до світової зорі. Потім стали з'являтися денні тварини. З річкових берегів і з незчисленних дерев навколо галявини долинув гомін пробудженого життя.
Син Тура вибрався з притулку й озирнувся. В повітрі не відчувалося ніяких підозрілих запахів. На галявину вийшли олені аксиси. Їхня поява остаточно заспокоїла уламра.
Він обернувся до Зура і сказав:
— Ми підемо далі, але спершу візьмемо на захід, щоб уникнути нової зустрічі з тигром.
Коли зійшло сонце, молоді воїни рушили в дорогу. Повільно танув нічний туман, пасма його підносилися до блідого неба й пропадали в блакиті. Тварин почало траплятися більше, і хлопці збагнули, що вони проминули нарешті мисливські угіддя тигрів.
Але Ун знову стурбовано вдихав нерухоме повітря. Давуча спека огорнула кущі й дерева. Мандрівників невідступно переслідували червоноголові мухи. Сонячне проміння, проникаючи крізь рясне листя, дошкуляло оголеній шкірі, мов укуси термітів.
— Над лісом гримітиме грім! — заявив син Землі.
Ун пристав і глянув на захід. Попереду стелилася велика галява. Вгорі світила яскрава смуга блакиті без єдиної хмарки. А проте обидва хлопці відчували невиразну тривогу, ця тривога ширилася в природі.
Вони йшли густим узліссям, тримаючись ближче до річкового берега. Опівдні буря, здавалося, все ще була далеко. Не розпалюючи вогню, товариші з'їли без усякого смаку по кусню холодного м'яса, засмаженого напередодні, і зробили привал у затінку дерев. Відпочивати їм заважали набридливі комахи.
Вони вже лагодилися в дорогу, коли на заході почали збиратися перші хмари. Молочний серпанок поступово затягував небо. Тривожний рев буйволів і жалібний крик оленя долинули з чагарів. Серед високої трави нечутно плазували налякані кобри.
Мандрівники завагалися: чи йти далі? Але місце для привалу було обране невдало: тисячолітні дерева підносили вгору свої розлогі верхи; ґрунт під ними був надто пухкий. На джунглі от-от спаде буря, а довкола ніби тобі якийсь прихисток.
Над кронами дерев уже проносилися перші пориви вітру з гомоном, подібним до реву гірського потоку. Листя закручувалося в штопор. Потім западала густа, давуча тиша. До зеніту, поступово темніючи, підносився щільний мур хмаровиння; його краї зловісно світилися. Потім над зеленим морем дерев заблимали зірниці, заливаючи все мертвотним світлом. Щоправда, вони спалахували дуже далеко, і грім ще не підпряг свого голосу до грозового гуркоту. Коли ж стіна хмаровиння сягнула зеніту й почала замощувати східну половину неба, жах прикував до землі все живе. Лише вряди-годи можна було побачити, як поспішав зашитися в свою нору наляканий звір або як лізла ховатися в тріщину кори якась кузька. І рослини, і звірі чекали тривожно, що принесе буря: оживить лісове життя чи спустошить?