Печатка

Сторінка 3 з 3

Дімаров Анатолій

Згадав про печатку уже в окопі, куди його привів лейтенант.

— Товаришу лейтенант, мне к капітану!

— Зачєм?

— По очєнь важному дєлу.

— Бєгі. Одна нога там, вторая здєсь!

Довго не наважувався підступить до капітана. Той, сердитий, вичитував сержанта:

— Ти хоть понімаєш, што такое позіция?

Врешті помітив Тимошенка:

— Чєво тібє?

— Товаріщ капітан, у мєня печать.

— Какая у чорта печать?

— Печать колхоза. Прімітє єйо, а мне дайте распіску.

— Да сунь ти єйо себе в задніцу! — оскаженів капітан.— Люді гібнут, а он с печатью распоносілся! Марш к пулємьоту!

І Петро Іванович як побитий підтюпцем вернувся в окоп.

Довго не міг прийти до тями. Образа пекла, аж щоки горіли. "Сказав би ти мені це в тридцять сьомому!" А тут ще напарник став бурчати, що чортзна-кого йому в поміч прислали.

— Ти хоч бачив, що таке кулемет?.. Я так і знав!.. Дивися сюди: ось в цих коробках стрічки з набоями, будеш мені подавати... Та не так, не донизу, а догори набоями! Розшолопав?

Кулемет стояв на бруствері, націлившись коротеньким рильцем на бруківку, що вела з Житомира. "Максим". Петро Іванович не раз бачив такий кулемет у кінофільмах з часів громадянської. Глянув донизу, на порожню поки що бруківку, що круто загинала праворуч, і тоскно й незатишно стало йому на душі.

— А що, наших військ там уже немає?

— Ха! Знайшов, де шукати наші війська! Змоталися всі. Нами дірку заткнули,— сердито сплюнув напарник.— Ти, я бачу, й пороху не нюхав?

— А ти?

— Нюхаю від самого кордону. Оце ти в мене вже п'ятий.

— Убило? — ледь не зойкнув Петро Іванович.

— Ні, по голівці погладило.

"А печатка? З печаткою як?" — подумав, холонучи, Петро Іванович. Уявив себе вже після бою: лежить, мертвий, а німець дістає з його кишені печатку.

— З такими командирами, мать їх за ногу! — вів далі тим часом напарник.— Війська підійдуть, аякже!.. Поки начухаються, од нас мокре місце зостанеться. Чуєш, гуде?

Попереду й справді гуло. Глухо й погрозливо. Продовжував горіти Житомир: весь небосхил затягнуто димом. Напарник висунувся з окопу, притулив долоню до вуха.

— Здається, танки... Підуть танки — хана!

Петро Іванович бачив і танки. У кіно. Не ворожі — наші. Все одно дивитися було моторошно, як вони чавили людей, наче комах.

І лєтєлі наземь самураї Под напором сталі і огня...—

залунала в голові бадьора пісенька про трьох наших танкістів. Петро Іванович аж головою мотонув, мелодію оту проганяючи, та вона лізла нахабно у вуха, гриміла у ньому.

— Як же ми од них одбиватимемось? — спитав розгублено.

— Кулаками! — буркнув напарник.

Петрові Івановичу стало зовсім незатишно. Намацав печатку. Вона ворушилася на грудях наче жива. І важкий, грізний гул. Од якого й земля двиготіла.

Танки!

І лєтєлі назємь самураї...

І тут Петрові Івановичу захотілося раптом до вітру.

— Ти чого вертишся? — спитав сердито напарник.

— Надвір...— згораючи від сорому, відповів Петро Іванович.

— "Швидка Настя"?.. Буває... Мотай в оті кущі!.. Та не засиджуйся! — гукнув уже в спину.

За окопами, в неглибокому вияркові, густо зеленіли кущі. Петро Іванович скотився у виярок, розсупонився, присів. Позаду вже аж ревіло. Ляснув переляканий постріл, хтось закричав: "Нє стрелять!" Печатка затіпалась, налякано в груди б'ючи, і Петро Іванович, підхопивши штани, дременув уздовж виярка. Куди завгодно, тільки подалі від окопів, де на нього чекала неминуча погибель, а печатка попаде ворогу в руки. І в спину била йому, штовхала рясна стрілянина, що знялася над окопами...

Він таки добрався до Києва і здав печатку, і вже київським військкоматом був направлений в діючу армію, і провоював майже три роки. Після третього важкого поранення інвалідом повернувся в рідне село і знову очолив колгосп, аж до виходу на заслужену пенсію. Перша дружина Петра Івановича так і не добралася з обома дітьми до сестри — десь по дорозі загинули, і Петро Іванович вже по війні одружився вдруге, на жінці скупій та ще й злій, яка його їла поїдом аж до самої смерті.

Ховали його всім селом, і люди хвалили на поминках:

— Гарний був голова. Строгий.

— А з нашим народом без строгості й ніззя...

Іще пригадували: коли помирав — марив печаткою.