Збігло кілька хвилин у мовчанні. Та несподівано генерал-майор почув легенький стукіт у двері.
– Прошу, заходьте.
І в ту ж мить на порозі з 'явився стрункий юнак у студентській формі. Підступивши до генерал-майора, хлопець сперся руками на спинку крісла й відразу, трохи грубувато, запитав:
– Я вам потрібен, тату?
– Авжеж, тільки присядь на хвильку.
– Ну, кажіть, – юнак слухняно сів. Генерал-майор якось підозріло глянув на мідяні ґудзики
синового піджака й сказав:
– Що нового?
– Я щойно вернувся з громадянської панахиди по покійному Каваї, ви його, мабуть, знаєте, тату, він учився зі мною на філологічному факультеті.
Генерал-майор злегка кивнув головою, випустив з рота густий клубок диму і якось натужно почав про найголовніше:
– Це ти понавішував картин на стінах?
– Так, це я повісив уранці, але ще не встиг вам про це сказати. А хіба вони вам не подобаються?
– Не те що не подобаються. Але я б хотів, аби тут висів і портрет пана генерала Н.
– Поряд з цими? – хлопець мимоволі посміхнувся.
– Хіба тут вішати не гоже?
– Не те що не гоже… та, мабуть, смішно.
– А он же портрет висить, – і генерал-майор показав рукою на стіну над каміном. З портрета на генерал-майора спокійно дивився п'ятдесятирічний Рембрандт.
– Це зовсім інша річ. Генерал Н. йому не до пари.
– Ах так? Шкода, – генерал-майор легко відступився від свого наміру. Однак через хвилину, пихнувши сиґарою, спокійно провадив далі: – Скажи-но мені, будь ласка, що думають твої ровесники про пана генерала Н.
– Нічого особливого не думають. Ну, знають, що він начебто був видатний солдат.
В очах постарілого батька хлопець помітив сп'яніння від вечірньої порції саке.
– То правда, що він був славетний полководець. Але, крім того, він був щирий, благородний душею. – І генерал-майор заходився майже зворушено розповідати про один випадок з генералового життя.
Якось після японо-російської війни генерал-майор Накамура вирішив відвідати генерала Н. у його садибі на рівнині Насуно. Та, добравшись до генералової оселі, він дізнався у сторожа, що генерал з дружиною щойно вийшов на прогулянку в гори. Генерал-майор Накамура знав туди дорогу, а тому негайно поспішив услід. Пройшовши яких двісті-триста метрів, він наздогнав генерала в простому кімоно, що був з дружиною. Поговоривши трохи з подружжям, Накамура помітив, що генерал не квапиться йти далі. "Може, маєте тут якусь справу? " – спитав він. У відповідь генерал засміявся: "Оце дружину заскочила мала нужда, так ми послали школярів, що нагодилися на очі, пошукати туалет". "У цей час, пам'ятаю, на взбіччі дороги валялися каштани", – генерал-майор Накамура примружив очі й задоволено всміхнувся сам до себе. І тут же, розповідав він далі, із зеленого лісу вихопилося четверо чи п'ятеро прудких школярів. Буцімто не помітивши генерал-майора Накамуру, вони обступили старе подружжя і навперебивки взялися оповідати про наслідки пошуків. Вони з таким запалом намагалися повести за собою генеральшу, що навіть зчинили між собою наївну пересварку. "Ачи не краще витягти жеребок? " – порадив було генерал і ще раз звернув своє усміхнене обличчя до Накамури.
– Це зовсім невинна історія, але її не слід розповідати іноземцям. – Хлопець не міг стримати посмішки.
– А все ж такі випадки показують, що підлітки любили генерала Н., як рідного батька. Не думайте, що генерал простий собі вояк-служака.
Скінчивши говорити на облюбовану тему, генерал-майор поглянув на портрет Рембрандта над каміном.
– І отой теж видатна людина?
– Так, це славнозвісний маляр.
– А невже пан генерал Н. заслужив меншої поваги?
На юнаковому обличчі застигла розгубленість.
– Мені важко це висловити, але Рембрандт помислами нам ближчий, ніж такі, як генерал Н.
– А що ж вам не подобається у генерала?
– Та як би вам сказати… От хоча б Каваї, що по ньому сьогодні панахиду справляли, теж укоротив собі віку, але перед смертю, – хлопець серйозно подивився батькові в очі, – він і не подумав фотографуватися.
Тої ж миті задоволення в генерал-майорових очах обернулося на збентеження.
– Хіба то погано перед смертю фотографуватися? Адже це робиться, щоб залишити про себе останню згадку.
– Власне, для кого?
– Не важить, для кого… Зрештою, хіба нам не хотілося б мати передсмертний образ пана генерала Н.?
– Я принаймні гадаю, що генерал не повинен був про це турбуватися. Мені здається, що я до певної міри розумію генералів душевний стан, коли він заподіяв собі смерть. Але я ніяк не второпаю, як це можна перед смертю фотографуватися. Невже тільки для того, щоб фото прикрашало яку-небудь вітрину…
Майже спересердя генерал-майор урвав синову мову:
– Бредня! Ясновельможний генерал Н. не був людиною з такими вульгарними нахилами. Від ніг до голови він був щирий.
Та юнак не вгавав, а, розпашілий, голосно відказав:
– Можна, звісно, припустити, що генерал не був простим обивателем, можна навіть уявити, що він був щирий у своїй поведінці. Тільки ця щирість нам не зрозуміла. Не віриться також, що її збагнуть наші нащадки… На якийсь час запала прикра мовчанка.
– Часи настали інші, – проказав нарешті генерал-майор.
– Еге ж… – заговорив було хлопець і, прислухаючись до шуму знадвору, докинув: – Тату, а надворі, здається, дощ.
– Дощ? – Генерал-майор Накамура, що й досі сидів, простягти ноги, радо звернув розмову на інше: – Тільки б цвіт айви не облетів!..
УСМІШКА БОГІВ
Одного весняного вечора padre Organtino[76], волочачи за собою довгі поли сутани, прогулювався наодинці у саду храму Намбандзі.
У саду між соснами й кипарисами було посаджено троянди, оливи, лаври та інші європейські кущі та дерева. В легкому надвечірньому сяйві серед ледь-ледь помітних силуетів дерев плив солодкуватий запах троянд, які щойно розпустилися. І це надавало тиші саду якоїсь дивовижної неяпонської чарівності.
Походжаючи на самоті доріжкою, посиланою червоним піском, Орґантіно поринув у спогади. Великий собор у Римі, гавань Лісабона, звуки ребека[77], смак мигдалю, псалом "Господи, дзеркало душі нашої" – все це розбудило в серці цього рудуватого монаха тугу за рідним краєм. Щоб розвіяти її, він подумки повторював ім'я Деусу[78].Однак туга не тільки не проходила, а ще гнітючішим тягарем лягала на груди.