Я. Я піду... але я трошки згодом.
Л у к а. Чому?
Я. Я... я зараз іду до неї. Не віриш? Я вже б давно пішов, та стерегли мене, не пускали. Луко, дві дикі звірихи: соромливість і вовкуватість. А сьогодні, всю ніч виходивши, я нарешті їх втомив, проклятих, і приспав. Сплять. І я піду! Зараз! Я вже й перші слова наготовив про наше побачення: "Ви не здивуйте, що я непрошений, — скажу, — непрошено зайшли до мене ви у серце!" Ні, не так. Скажу просто: "Здрастуйте!" І не так: "Вдома?" — "Вдома..." Ні: "Я не спитавшись увійшов, це привілей старців і закоханих".
Л у к а. Ні, ти вже краще так: "Вдома?" — "Вдома". Тоді ти: "Простіть, але в мене не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! — Паскудника! Зрадника!" От!.. І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов).
Я (услід йому). Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш... Га, Луко? Так дивись, я йду!
2
І я справді йду. Сходами вниз. Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз.
3
Непочута розмова.
М а р и н а (перегравши). Буде!
А н д р е. Маrіnon! Ще і ще!..
М а р и н а . Невже і вам подобається?
А н д р е (ревниво). "Невже і вам"! А ще кому?
М а р и н а . Угадайте.
А н д р е. Ну, звичайно, кому ж. Йому!
М а р и н а . Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:
У А н д р е очі рогом.
"Заграй, дочко, "Патетичної", бо вже щось не спиться".
А н д р е. І я б вас розбудив, коли б було дозволено.
М а р и н а. Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?
А н д р е. Мені?.. Угадайте!
М а р и н а . Росія?
А н д р е. Честь оддаю, але ні.
М а р и н а . Революція?
А н д р е. Вітаю, але ні.
М а р и н а . Ну, не Україна ж?
А н д р е. Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести...
М а р и н а . Ви сказали — вітаєте революцію? За що?
А н д р е. Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.
М а Р и н а. А вгадайте, що мені ввижається од музики?
А н д р е. Таток?
М а р и н а . Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?
А н д р е. Кого?
М а р и н а . Лицаря, що любить українські зорі.
А н д р е. Так?
М а р и н а . День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив...
А н д р е. Дівчині?
М а р и н а . Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти). Мої любощі це — сон, може, мрія — дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дівчину, зустріч). "Любий мій, давно бажаний, милий!.. — І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже:
— Ой дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую..."
А н д р е. Маrіnе! Скажіть! Це лише мрія, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?..
М а р и н а . Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім — замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я — організацію. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозуміле — правда?
А н д р е. Хай дівчина жде лицаря!
М а р и н а . Так?
А н д р е. Лицар буде! Він уже на порозі.
4
Одчинивши тихо двері, я:
— Простіть!.. Я не спитавшись увійшов, — це привілей старців і закоханих...
Я бачу корнетову спину. Він навколішках, цілує її кінчик сукні. "Лицар прийшов. Він просить посвяти. Маrіпоп! Мила!" — чую я і, непомітний, іду геть.
5
Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло. Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль. Шепочу:
— Ну що ж... Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло — до кості, до серця?.. Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! тепер з розгону з примрійного коня... Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії — випари із його!.. Так, Луко, всі дороги в світі — це лише орбіти: якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, — в яму. Різниця лише та, що коли народжуєшся — випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От і все. Чого ж іти! Куди іти? Кружляти по орбіті?.. (Підходжу до віконця). Кинутися вниз, чи що?.. (Дивлюся).
III
1
Уявіть собі, друзі, вулицю старого губерніального міста, со-| нячний ріг будинку, хмарку над золотобанним собором, далеку "Марсельєзу". Сидить чистій. Співає:
В суботу і в неділеньку,
Сказать би раз у раз,
По вулиці гулялисі
В штиблетах господа-с.
А як прийшла свободонька,
Вже вулиця не та-с:
Нема, нема роботоньки
З суботи й до суботоньки,
да-да-с.
2
Підходить другий. Сідає:
— Браво! Біс! Ви співаєте, як опера, що горить.
П е р ш и й. А ти квитка купив, що сів на цеє місце? Марш!
Д р у г и й. Ви не подумайте, що тут вам справді опера, а ви білетер.
П е р ш и й. Це моє місце.
Д р у г и й. Тепер свобода слова, совісті і місця.
П е р ш и й. Пишуть: "Пролетарі всіх країн, єднайтесь", — а ти що!..
Д р у г и й. Яй прийшов єднатися, ну!
П е р ш и й (заспівав і затарабанив щітками).
Ой чистю, чистю, чистю —
Штиблети, як сонце...
Д р у г и й. (ще голосніше).
А я й сонце вам почистю,
Не то що штиблети...
П е р ш и й. Дак ти справді конкуренцію прийшов робити? Марш, кажу!
Д р у г и й. Ша! Он де конкурент... (Показує на Оврама).
3
Лізе О в р а м з ящиком і щітками.