Відтоді, як Сашко прийшов до тями, все "населення" відділення травматології під різними приводами намагалося заприязнитись із ним, поговорити й ніби між іншим дати якусь мандаринку чи цукерку. Сашко був наймолодшим у "дорослому" відділенні. Він опинився саме тут через те, що в цій гарній, як казали — провідній лікарні працював друг його батька. І друг — головний лікар — зробив виняток для підлітка, бо Сашка хотіли класти в якусь дитячу лікарню, а батьки вважали, що вона незрівнянно гірша за цю. Врешті-решт, оскільки він був "потерпілий від хуліганського нападу", як записали в міліцейському протоколі, хлопцеві, попри його вік, дозволили лікуватися серед дорослих мужиків.
Сашкові боліло в багатьох побитих місцях, пересувався він ледь-ледь. Проте намагався мовчки зносити все, не плакатися, і на традиційне запитання лікарів, як він себе почуває, завжди відповідав: "Добре!" Позитив, як любив говорити Сашко, був у тому, що нарешті він випірнув із темного провалля — чи сну, чи забуття. Навіть голова його працювала цілком нормально, тільки іноді боліла. Читати книжки, дивитися телевізор і тим паче мати справу з лептопом йому категорично заборонили. Лікуючий доктор Лариса Едуардівна пояснила Сашкові, що "голову слід поставити на місце", а потім бавитися з телевізором і рештою "другорядних речей". Так і сказала — про комп! — "другорядна річ". На щастя, можна було слухати музику, і хлопець припадав до свого CD-плеєра, мугикаючи під носа улюблені мелодії. А потім мати зробила Сашкові королівський подарунок: принесла новенький i-pod на вісімдесят гігабайтів пам’яті з неймовірною кількістю записаної музики і пісень. Сашко був вражений. Такого щедрого дарунка він не чекав, і остаточно вирішив, що його преди, попри деяку занудливість, — класні. Згодом з’ясувалося, що ідею купити цю чудову річ батькам Сашка підкинув його старший брат — Євген. Але це стане відомо потім і аж ніяк не применшуватиме "просунутості предів", як казав сам Євген.
Сашко часто згадував той нещасливий вечір, коли на нього й Вована накинулися оті бухі придурки. На жаль, повернутися в минуле і щось там змінити було неможливо, хоча й дуже хотілося. Хлопець розпитував батьків про друзів, перш за все про Вову, але ті стримано відповідали, що з Вовою все гаразд і після короткого лікування вдома він ходить до школи. Новий мобільний телефон Сашкові мати дала, аби він дзвонив їй чи батькові, коли ті мусили відлучатися з лікарні, де вони перебували мало не цілодобово. Але зрозуміло, що номери друзів залишилися в старому, вкраденому чи загубленому тоді телефоні, й Сашкові було прикро через неможливість поговорити з кимось із товаришів. Проте мама сказала, що "не все одразу", нехай він лікується, відновлює сили, що струс мозку — то не жарти, і спілкування слід поки що обмежити. Сашкові нічого не залишалось, як підкоритися. Поки що, — як втішав він себе.
Хлопець мріяв, як він вийде нарешті з цієї лікарні, яка йому страшенно обридла, і буде разом із друзями — гуляти, говорити, грати…
Глава 11
КОМАНДА
Таня, Оля і Юля поспішали до хлопців, які чекали на них в одному з дворів неподалік школи. Оля мала розповісти дещо важливе, як вона запевняла. Юля була трохи бліда і не могла йти надто швидко. Оля уважно глянула на неї.
— Щось негаразд? — запитала вона. — Погано себе почуваєш?
— Та у мене, блін, саме "червоні дні" календаря… — знехотя відповіла Юля.
— Може, не йди? — запитально глянула Таня. — Підеш додому, полежиш…
— Та ні, — похитала головою Юля. — Я теж хочу бути в курсі справ.
Стас, Артем і Вася вже чекали на дівчат у дворі. Стас нетерпляче хитав ногою, Артем запалював навіщось сірники й одразу кидав їх на землю. Сірники гасли, випускаючи трохи ядучого димку на прощання. А Вася розповідав про новинки "справжньої музики", як він називав твори кількох рок-гуртів і виконавців.
— Я бачила, куди він ходить, — одразу почала Оля. — Думайте про мене, що хочете, але я слідкувала за Вованом.
— Що тут думати, — Артем кинув палаючого сірника подалі. Той описав у повітрі дугу і впав біля порожньої пивної банки. — Слід товаришеві допомогти. Не подобається мені його стан…
— То куди він ходить? — нетерпляче поцікавився Стас. — Що з ним відбувається?
— Не знаю, як називається це збіговисько, але там купа тінів і старших збираються, — вела Оля. — У колишньому будинку культури заводу "Граніт". Схоже на якусь секту абощо. Вони вже на підході до тієї зали стають як зомбі, немов нічого не чують і не бачать. Сунуть до жахливої споруди з колонами, як мурахи до мурашника.
— Йоп-перний театр! — озвався Василь, який неначе щось згадав. — Я знаю той будинок культури. Там кілька разів виступали непогані гурти, а тепер часто збираються всякі мудаки — проповідники з-за бугра, сектанти, пророчиці, екстрасенси…
— Я, до речі, в екстрасенсів вірю, — зауважила Юля. — "Битви екстрасенсів" дивилися?
— Та хрін із ними, тими екстрасенсами, — відмахнувся Вася. — Вована явно заманили якісь падлюки. Зомбували його й розводять на бабки.
— Триндець, — резюмував Артем, — треба щось робити. Це, видно, у Вована після тієї бійки, коли він із Сашком був, у голові трохи — того… повернулося!
— Я знаю, як діяти, — раптом твердо заявила Таня. — Я піду туди й подивлюся, що там відбувається!
— Це дуже небезпечно! — сполотніла Оля. — Я бачила там таких метких хлопців, у костюмчиках, із колючими, злими очима. Вони, вочевидь, якась охорона чи щось подібне.
— Нічо! — запевнила Таня. — Я пройду. А всяких тих зомбі я не боюся. У мене дід психолог, він мені багато чого розповідав. Про всі їхні прийомчики впливу на мізки. Я, до речі, не піддаюся гіпнозу. Перевіряла, коли з мамою була в санаторії. Усі тітки в лікувальній групі піддавалися, а я — ні. Дід сказав, що таке нечасто буває.
— Ти надто схожа на емо, — зауважив Артем. — А ми не знаємо, як вони, ті бандюгани, ставляться до емо. Може, вони насправді якісь нацики?
— Усе правильно, — зітхнув Стас. — Таня не піде. Я піду. Я маю це зробити.
— Слухай, не будь "міцним горішком", — усміхнулася Юля. — Ми всі підемо. Стас спробує пройти всередину, подивитися, що за хрінь там відбувається. А ми всі крутитимося поруч — про всяк випадок. Але, Олю, коли наступного разу буде оте збіговисько?