— Як-би гарно проїхатися!— подумала Антоніна І й ще далі закинула один край кожуха. Назустріч дув
сухий гострий вітер.
В цім городі вулиці розходилися промінями від Г центральної площі Революційних Троянд. На цій площі І знаходилася редакція найбільшої газети в Республіці. І Коли проходила на роботу через цю площу, вона І бачила широкі з богемського скла вікна редакції. І Відтіля завше вискакували газетярі з гаманами, на-I повненими газетами; спішили кореспонденти з свіжими Б новинами. Двері ніколи вдень не заспокоювалися І завше хиталися, перебігали за поріг і відскакували . в коритар.
Антоніна несміливо відчинила. В коритарі пішла І з свічада назустріч їй фігура... Антоніна не впізнала [ себе: шапка насунута низько на лоб, покривлені і' чоботи. Вона давно не дивилася в свічадо, а тепер, г коли побачила себе—їй не хотілося йти до редакції. І У вестібюлі не було нікого. Вона сміливіше підійшла І до .свічада. Виглянуло гарненьке обличчя з трохи , гострим підборіддям.
— Та я не така погана, як здалося!
І хутко побігла по східцях. Асфальт рябів під ногами, як побитий віспою... Сторож сидів біля вікна.
— Ви!!! кого вам?
Антоніна злякалася. її можуть не пустити... Що-ж тоді.
— Мені секретаря редакції.
— А я думав об'яви, то нанизу!
Побігла ще скоріше й біля дверей, де висіла мідна дошка з надписом: Секретар редакції, — зупинилася в нерішучості.
Потім постукала. Луна від стуку вдарила в скроні й синенькі жили задьоргалися.
— Ввійдіть!
Стала біля столу. За столом сиділа молода людина, перекидаючи на столі аркуші паперу. Другий машинально, як маріонетка, кинув погляд і сховався в су-межній кімнаті. Антоніна почувала на диво себе прекрасно, мислі сконцентрувалися й посмішка була на очах...
— Я прийшла попрохати у вас посади...
— Що? Я, товаришко, не біржа праці!—з помітною іронією заговорив секретар.
— Ні! Ні! Ви вислухайте. Я знаю чотирі мови.
— Ви? знаєте? А французьку і німецьку? Може ви знаєте папуаську! — в цих словах була гостра насмішка.
— Ні, як раз тієї мови не знаю, а французьку і німецьку знаю.
Секретар встав, заходив по кімнаті, він не вірив.
— Так ви маєте освіту?
— Так, середню маю.
— А ви читали нашу об'яву, нам треба двох та-" ких, як ви... От, на біржі як...
— Я на біржі...
— Ми туди повідомляли, нам сказали, що таких І немає.
— Так, але я там не говорила, що я знаю ці мови.
— Да? Так? Ну що-ж? здається, ваша справа І виграна.
— Я не знаю, як вам дякувати... Але кімната...
— Це все буде...
Радість охопила її. Вона й Жюлі сюди пришле. , Це таке щастя, про яке вона й не мріяла. Вирвати [ .сестру з того болота, з того запільного шантану... — Я піду...
— Добре, завтра приходьте, ви покажете ваше [* знаття.
Не .побігла, а злетіла з другого поверху. Але додому не пішла, повернула в західній край города. Вона : йшла до того вокзалу, де стільки при йшлося переїв кидати блискучого антрациту...
Вокзал був на краю міста. Вона йшла знайомими окраїнами, де гранітові велетні лише виднілися за димчатим серпанком. Тут брук випинався своїми " горбами з-під снігу, поламані тротуари, на віконницях — вітер, що позривав з петель... А над дорогами довгі дроти телеграфу.
До вокзалу не дійшла. Ніжна втома впала на очі. Антоніна тільки тепер згадала, що вона не обідала. Повернула до їдальні. їдальня знаходилася в невеликім будинку. Але всередині здавалося, що кімната дуже довга. Стеля низько осіла на стіну й одно вікно покривилося. Чорні, вогкі рямці наче вигнули посклеюване скло.
Заплатила й сіла за стіл. Біля плити стояли дві баби; одна хутенько бігала й розносила, а друга, насипавши борщу, закладала пальці під хустку й чухалася й відривала від такої роботи руки, копи їй підставляли порожню миску. За ними повисла на брудній шпагатині ікона...
Антоніна знала цю їдальню давно... В перерві роботи на вокзалі вона з иншими робітниками бігла сюди обідати.
Ці баби давали найдешевші обіди й до них ходили обідати... Обід завше складався з двох—борщ і каша. Це меню не змінялося ніколи.
І не вважаючи на те, що тут була така брудна підлога, що й за день наче не легко було викинути сміття, що баби ходили й подавали обіди в ланту-хових хвартухах, об які обтирали миски (ложки обтиралися об рушник, що висів на плечі "черпаль-чихи")—вона підчас обіду була повна.
Антоніна звикла... Спочатку вона не могла обідати, а потім це ввійшло в звичай...
Після обіду Антоніна радісно тримала в руках здачу...
— Ще вистачить на трамвай!
Додому приїхала під вечір. Побігла в кімнату до Жюлі.
— Сестричко, я сьогодні найшла посаду. Чудову посаду.
Жюлі здивувалася. Засмоктала повітря, стуливши рота в трубочку...
— Ти так чимсь збентежена? Але обережніш; ти замажеш мені скатерть!—сказала вона, коли Антоніна поклала руки на стіл... Антоніна не звернула на це уваги.
— Люба Жюлі... Хочеш кинути своє місце... Вимагають знаття двох мов...
— Що? Тобі не сором? Ти хочеш нашого дядю залишити без хліба? Того дядю, що дав нам освіту. Як ти смієш говорити. Я ніколи не згоджуся, бо без мене все тут пропаде. Ти думаєш:—Зойка чи хто инший дав таку славу, поставив дядю на ноги... Я! Я! А тепер ти пропонуєш мені посаду—-служити тим... Здохну, а не буду. Вони мені не дадуть і грошей стільки, скільки треба, щоб гарно одягатися. А потім,— дядя тоді прогорить від податків, і, виходить, на своїй шиї тримати його благовєрную, того Кощея... .О, ні, коли ти так думала, то помилилася.
— Як, ти не хочеш?
Антоніна так обурилася, що більше нічого не вимовила. Хотілося вдарити по тим дрібничкам, що стояли на столі, так, щоб посипалися тільки скалки.
— Ти справді не хочеш? Тобі не набридло про даватися...
Жюлі підібрала під себе ноги, підклала під спину оксамитову подушку. Обірвала: — Геть!! Геть звідціля!!
Антоніна подивилася жалісливо на неї... Вискочила з кімнати. З другої виходила Негодячкина...
— Як?ваше здоров'я?
Таким показався єхідним голос, що Антоніна не втерпіла й гостро вилаялася.
Негодячкина не образилася. Від задоволення аж прицмокнула, рот розчепірився й нижчий щелеп заходив; зуби виткнулися, закрили губу жовтими яснами.
— От так благородна... Говорить по-французькому.