fro й кінці в воду... Тільки не можна наймати, а за-для І цього ми давайте одружимося.
Негодячкина раптом посунулася на край ліжка. Вуха ще дужче затремтіли, а з очей видавлювалися сльози, що Втільки нікелювали вічка. Розгадати з боку не можна Вбуло, чого й повіки забралися так далеко під брови.
— На старість?
— Які ми старі... Ех, ми ще поживемо... Ви женщина Впри здоров'ї, а я!—він ударив артистично кулаком ; себе в груди...
Негодячкина повеселіла. Полум'я язиком жовтіло Е, на очіх. Вона згорнула губи в лагідну усмішку.
— А де-ж баришні?
— Madame, чи ви знаєте моїх племінниць?.. І Старша кінчила інститут благородних дєвіц, а менша
теж там училася.
— Я їх не знаю: вони-ж у мене не бували. А до } чого тут інститут... Товар який??
Сюселін спалахнув. Раптом крикнув: —— Ви, madame, чорт-би вас забрав, не смійте так... Вони мені, як дочки, я їх виховував... Вона злякалася, притулилася до бильця...
— Ви не сердьтеся!
Він замовчав, підсмикнув бороду.
— Я погарячився... Який той... Жюлі, красива, струнка, ніжна й чорна, як циганка.
Ох, я така була молода.
А друга, та на ту Тоньку, не...
— Чого, чого??. Не дає згоди?? Ви їй пообіцяйте Г й зараз дайте.
Я певна.
— Ні, її не буде... Буде друга, я знаю. Та була їв Смольному.
Що робиться, вихованки Смольного й тепер, як ті Маньки... Ви чуєте
— Богу вгодно.
Знаєте, пішли-б ви куди з богом.
Але випили лагідно (він під полою приніс пляшку) і Сюселін ночував тут...
Ці минулі картини проносяться так хутко й вираз на обличчі змінюється, як і їхній зміст. Сидить за прилавком і не знає тоді, про що вона думає. Вона не думає, а лише стежить за рухливістю тих орнаментів життя, які миготять у калейдоскоп*.
Скільки не дивилася вона—бачила все инші та миші картини.
Коли чулися запасні кроки Жюлі, вона прислухалася й говорила:
— Що, виспалася, Жюлічка??
Жюлі пропливала не говорила нічого. Блискучим поглядом, дивилася тільки поперед себе. Негодячкина мимрила під ніс:
— Тоже, скажеш, царевна.
Вдень Жюлі гуляла по широкому проспекту. Сиділа довго на дзиґлику й знайомилися з молодими людьми.
Через бульвар спішили натовпи, під пахвою з портфелями, з стеками. Бігли з корзинками жінки.
Жюлі згадала, що скоро Різдво... Пронеслися фурою висічені в пам'яті, як на граніті, спогади про різдвяні
.бали в дяді поміщика Сюселіна... Юнкера, пажі, ліцеїсти. Обличчя в такий мент розбивалося на дві половини й вони стискали мозок. Голова горіла. І це тільки звівала посмішка якогось джентльмена, що прищурював очі і вертів у руках стек.
Перед Різдвом. Туманний вогкий шум іде з ріки. Мовчить сніг на гілках і падає пухкий і великий, як клоччя бавовни, сніг. Жюлі скинула невеличкий сніг 'з обличчя; незадоволено притулила підборіддя до коміру з дорогого хутра й розстібає редикюль з тоненьких ланцюжків. Невеличке свічадо взяла в ліву руку, а правою запудрила те місце.
Повернула обличчя й здивувалася.
Тонька, чорт-би її взяв! ' Але не встала, а залишалася сидіти. Йшла її сестра, Антоніна.
Вона закуталася старим, в деяких місцях пошма-леним пледом.
Коротенький теж зітертий і заялозений кожушок був на ній.
Обтріпана сукня падала зморшками на ноги. Антоніна, наче не помітила сестри, йшла далі.
Жюлі кинула поглядом біля себе. Із молодих, чи знайомих не виднілося нікого.
Подумала:
— Чорт із ним, хто й побачить, подумає, що прислуга!—і покликала:—Тоню!
Антоніна на ходу кинула:
— Ти?.. Жулька?.. чого треба? 4 Куточки рота засіпалися.
— От, сволоч, безумовно, навмисне, без ніякої ввічливости!—а голосно, як на прислугу в наш час:— Ти... ми вкупі підемо.
Відкіля?
— Ти не знаєш? Я скидала вугілля на вокзалі. Жюлі досить гарно знала, де була Антоніна. На
повненькім її обличчі де-не-де вчепилися пилинки з блискучого антрациту.
А в віях обкреслилася чорна смуга... туди позападав вугіль і від нього очі здавалися підведеними. ' — Жюлі це й подумала.
— Ти, як там попрацюєш, твої оч[ становляться красивими.
Антоніна насмішкувато змірила поглядом... засміялася.
— А в тебе, теж коли попрацюєшь—красиві?
— Кра-си-ві...
Жюлі цокнула по асфальтових східцях і ввійшла в крамничку. Дядя стояв у білій кепці...
— А, й Тоня тут... Рано... Ще тільки недавно засвітили лямпу...
Антоніна пішла просто, на кухню. Там, біля плити, вона спала.
Ввійшла, скинула кожушок. Засвітила лямпу вугляну й заходила по кімнаті... Торкнулася пальцями пліти. В кухні було тепло, по брудних стінах замерла луна від тупотіння на верхньому поверсі.
— Значить і сьогодні рай... А що, аби донести, сховають кінці в воду...
Негодячкина—жінка, Жюлі—родичка, а Зоя—прислуга, Зося—родичка.
Ходила, наче не чула нічого, крім своїх кроків... Потім простелила на долівці ковдру з шматками бавовни, підкинула під стіну, в куток, засмальцьовану подушку, а все застелила чистим простирадлом.
Гукнула:
— Дядя...
— А, Тоня... Чого тобі...
— Я на хвилинку піду в твою кімнату, візьму мої книги.
Дядя говорив з вечірнім гостем. З-за бобрового коміру витикалися щетинисті карикатурні вуса. Гість кивнув.
— Це не вона?..
— Ні...—а потім Антоніні, що стояла в дверях:—Іди... Вона защіпнула двері від крамниці, принесла книжок. Почула, як заскрипіли двері: пішов гість на ту
половину.
І співучий, з шумливим хрипом голос Негодячкиної:
— Супруг, знаєте, як колись танці під такі громи музики. Аяй—від задоволення вії збіглися й зморшка розпливлася.—А тепер тільки під грамофон.
Антоніна шпурнула французький роман, з пергаментного паперу, попсований і старий. Якийсь аркуш випав і листом осени розіп'явся на долівці. Лягла, підібрала ноги й вкрилася кожушком. Навмисне хотіла заснути. Але затупотіли чиїсь ноги й голос Жюлі:
— Дядя, дай авансу... Я не можу з таким іхтіозавром...
Голос дяді:
— Що з тобою? Ніколи такого не було...
— Ніколи не було такої кра-а—соти, як сьогодні... Такі розмови, або приблизно такі, були кожного
вечора.
Антоніни не соромилися й Зої не боялися, бо Зоя теж—посада Жюлі... і потім Зоя нічого не розуміла, бо дядя й баришня розмовляли французькою мовою.
Дні та ночі проходили в житті непорозумілими одноманітними випадками.
А настрій по східцях цього часу збігав вниз, до самого міського дна, полинув догори, перестрибав одним спогадом східці.