левій хаті. Михайло зважив на широкій, як лопата, долоні
отой брусок — важкий, землисто-темний, прицілився оком:
по скільки ж на брата? Заскрипів ніж, відтинаючи від ок-
райця тоненькі скибки. *'
Володька з прицмоком відправив свою порцію за щоку; Гриша загорнув у папірець — і в кишеню; Михайло пучками збирав крихти зі столу, а Ліда з насолодою смоктала свою скибочку, ніби цукерку... Хліборобські діти — впалі груди, одяг мішком висить на гострих плечах, не шкіра, а зеленкувата плівочка, крізь яку набухлим галуззям просвічують жили — хліборобські діти святкують жданий прихід весни.
Тим часом Льонька розповідав "печерникам" про Лінца, його вівчарку, про Куцмана і хліб. Цей дивак Отто потай тицьнув матері шмат солдатської буханки.
Особа Куцмана дуже зацікавила хлопців. Вони влаштували малому справжній допит. Коли Куцман стоїть на варті? Коли змінюється? Точніше: в які години й хвилини? Чим озброєний? Як одягнений?..
Коли Льонька зібрався додому, Гриша провів його до сарая і піддав йому на плечі чималу в'язку дровець.
— Не жалійте! Напаліть лежанку, хай Куцману солодко спиться... Привіт Валькові від нас! Не забудь!
* * *
Гвинтівка Отто, геть запітнявіла, мирно стояла серед рогачів. Намерзлась на варті!
Сам Отто скоцюрбився на лежанці. В теплі його лисина аж зарожевіла. "Мухи" більше не повзають по ній. Сказано ж: хай солодко спиться солдатові!
І, видать, добре спиться! Нагрянув Лінц — не чує. То, бувало, ще тільки підходить гауптман до хати, Куцман — нюх-нюх! — і кулею в сіни, за діжку! А зараз хропе, висвистує в дві дірочки.
Лінц прогарчав зловтішно "зер гут" , — спіймав на гарячому! Нищечком хап з рогачів гвинтівку, шарпнув затвор —-куди там! Як прикипів! Німець шарпнув з усієї сили — чорта пухлого! Тоді каблуком — г-ге-е-п! Бряцнув затвор, од-скочив назад. Лінц прискалив око і свиснув: у стволі сидів патрон. Сидів, мабуть, з перших днів війни, бо геть заіржавів, прикипів до сталі.
Він вишкірив зуби і, розчепіривши пальці, колодою впав на Отто. Його пальці намацали товсту шию, відчули судорожне биття скоцюрбленого тіла. Лінц вив, Лінц захлинався від люті, видавлюючи з перекошеного рота своєї жертви хрипіння.
— Доннер ветерр!.. Гвинтівку не чистив? Ніколи?!
— Так точно, гер!
— І не стр-р-ріляв з неї, не вбив руського?
— Так точно, гер!
— Тоді я тебе прр-р-рикінчу, одоробло...
— Так точ...
— Заткнись! Прикінчу, якщо не спр-равиш. Сьогодні ж! Зараз же!
— Так точно, гер!
— Прийду на пост — сам перевірю. На! — і Лінц жбурнув гвинтівку на купу зім'ятого лахміття.
Пішов з хати, витираючи об шинелю руки і відпльовуючись.
Клубок довго лежав нерухомо. Та от сіпнувся рукав, пухирем надулась спина і з-під коміра висунулась жовтою плямою лисина. Куцман стріпнувся: живий чи ні? Ніби живий... Підвів маленькі безвії очі на Валька, шукаючи співчуття: отак служити во славу... Гітлера, Герінга, Геббельса і., хто там ще на <<г"?..
Пальці його ненароком торкнулись гвинтівки: брр, холодно! Солдатик з огидою поколупав мізинцем у стволі — сидить патрон. Благально глянув на Валька: слухай, синок, може ти справишся з оцим дрючком?
Валько охоче взявся допомогти. Чути було, як він клепав молотком у сараї, клепав заповзято, аж стіни здригались. Куцман' задоволено морщив носика: рус молодець, рус що завгодно зробить!.. Та Валько повернувся похнюплений. Безнадійно розвів руками: бачите, загнав у ствол дріт, а назад — хоч круть, хоч" верть — ніяк не лізе.
Куцмана ніби довбнею ударили по голові. Підняв догори руки:
— Хенде гох!1 Здаюс.
Мовляв, тепер один порятунок — здатись в полон.
Вночі Льоньку збудив землетрус. Над селом здибилась вогненна лава, хмара диму і мерзлої землі впала на біле зимове покривало.
Курник заходив ходором, з дзенькотом посипались шибки. Після першого струсу почувся другий, ще сильніший, ще оглухливіший. А за тим — одиноке: бах-бабах-бах!
Мати кинулась з рядном до вікна, щоб закрити дірки. У відблисках червоної заграви постать її — наче палаюча свічка.
— На току горить!., стріляють!.. ;
Куцман оторопіло перехрестився. Висунув у вікно лисину і підняв руки:
— Здаюс!
Над током, де склад боєприпасів, то біло-сліпучі іскри, то снопи чорного диму. Бах-бабах-бах!
У чорній пастці
Вони сиділи в напівзатемненій хаті.
Спорожніла сулія криво віддзеркалювала мідну фізіономію Федоренка; господар дому, глипаючи посоловілими очима, підсовував склянку Березовському; той пересичено гикав, стиснувши тонкі синюваті губи. Високий прямий Криворотько з презирством дивився, як Хміль ялозив по тарілці зім'ятою бородою. Мужлан, бидло!
Тут дозволялося говорити про що завгодно, тільки не про поразки "доблесного" вермахта. Однак Федоренко не втерпів, трахнув кулаком по столу:
— їх проженуть, побачите!.. Ще насьорбаються більшовики дніпровської водички!
Березовський, ширший, ніж довший, навалився черевом на стіл:
— Добродії і добродійки! Вельмишановні! Пропоную тост за вільну неньку-Україну під германським орлом. Нумо, браття, "Ще не вмерла!.."
В'яло цокнулись, недружно затягли "Ще не вмерла". Криворотько, роззявивши здоровенну пащу, мов із самого нутра вичавлював:
Ще нам, браття, усміхнеться Щасливая доля...
Дід Хміль не міг спокійно дивитися в отой слинявий рот. Чорна злість закипала в його душі. Бач, завили, наче на похоронах! Де там "ще не вмерла"? Все загинуло, все
11 В. Близиець
161
пішло прахом: і земелька, і добро, і син. Згадав Грицька — скреготнув зубами: до чого ж ти, Хмелю, дожився? З ким злигався? Заради чого й кого одцурався сина? Твоя плоть, єдине твоє дитя — і те, як вовка, обминає отця...
Хміль уткнувся в тарілку, зіщулився, ладен був затулити вуха, щоб не чути гугнявого голосу поліцая. Як же ти, старий дурню, довірився оцьому покидькові?
Коли Гришу погнали в Німеччину, Хміль не міг навернутися до хати. Страшна пустка лякала його. Розбитий, спустошений, никав він по двору, заглядав у сарай, у клуню — і там порожнеча. Все вигребли німці, до зернини. За що ж його взятися? Вдень ще так-сяк: там підгребе сміття, там підправить стіжок. А прийде ніч — ставай за вуглом і вий. Та й хіба не вив од самотності? До ранку горбився під хатою, мозолив очима темряву. Тільки хрусне гілочка, "Гришо!" ■— скрикує старий і пригортає пітьму до грудей, і просить, молить привидіння: "Забудьмо все... Я простив тобі, сину, чуєш? Аби разом, аби вкупі..."