У Льоньки потемніло в очах: під шпоришем лежить камінь. Важкий сірий камінь — їх багато за клубом.
Холодні пальці вп'ялися в його плече. Над вухом засичало:
— Ага, с-с-спіймався, виродок! Ну!.. Скільки каменів на-но-с-с-сив?
Що ти їй скажеш? Не признаватися ж* що носили каміння гуртом, що вчора повезла машина табунчанський "подарунок" німецьким солдатам — повні ящики бур'яну впереміж з кам'яними головешками..
— Адик, поклич німців! Куди пішли? До ставка? Тоді сам неси різки.
Ліщинська за вухо пригнула настраханого Льоньку до землі.
— Бий!
Цьвохнула різка, вогнем пеконуло по литках.
— Креши, не жалій! Він жалів тебе, коли видирав годинника?!
По ногах, по спині — цьвох, цьвох, цьвох! Льонька весь зіщулився, стиснувся пружиною і, вкусивши Ліщинську за лікоть, виприснув з її судорожно чіпких рук.
Вже на дорозі почув дикі виляски — то захлинався писклявим сміхом Адик. А Ліщинська стояла.з перекошеним ротом і сипала прокльони.
— Чорнорота!., гадина! — скрикнув котрийсь Лебедик; брати витрусили в канаву зілля, вірніше камінь, притрушений зеленню, і подалися додому.
Учні, мов сполохані горобці, розлетілися у всі боки.
* * *
Відшуміли рясні вересневі зливи, легким павутинням спливло бабине літо. Люди із смутком дивилися на поля, що заростали бур'янами. Вже давно відсіятися пора, але руки ні до чого не бралися. І в душі хлібороба чорним осотом пробивалася тривога: прийде весна, загляне в комори — пусто. Німці вивезли все, що було на току; жінки вишкрібали із засіків останнє, щоб спекти дітям коржа. Чим сіяти? І як взагалі жити? Колгоспів, звісно, не буде: згадай при чужинцю слово "колгосп", як він, звірюка, за нагана хапається: "Большевік! Капут!.."
Кажуть, ніби в селах ладнають^кісь земельні общини, а що воно таке, община, ніхто гаразд не знав. Федоренко об'явив: приїде з району зондеркомісар1 (староста шанобливо підкреслив: мовляв, дуже велике цабе!), і все вирішиться. Хто мріяв про земельку, — а такі знайшлися, — з дня на день чекали поважного гостя.
Готувався до зустрічі з отим "цабе" і Швайка.
Це був найбезпутніший чоловік на селі. Намучилася з
ним жінка, померла. Залишилось троє діток; колгосп допомагав одягати й годувати їх. Не було тих зборів, на яких не соромили б Швайку, не вимагали, щоб взявся за розум. І він ще так-сяк тримався. А тепер, при німцях, зовсім спився, забув про свою домівку; люди підібрали дітей, і батько махнув на них рукою.
За літо його хата облупилась, посунулась; криша світила дірками, в печі гуляв вітер. Все, що було в хаті, Швайка пропив, лишив собі тільки старе відро і торбу з тютюном. Спав на соломі у кутку, а коли дощ хлюпотів у вибиті шибки, брав шинельку і плентався до конюшні; ранком сторож викидав із жолоба — разом з об'їдками — закошланого волоцюгу.
І чого йому хотілось земельки — Швайка й сам не знав. Інколи, зігнувшись на гнилій підстілці, він бачив себе хазяїном на широкому лану. Іде за плугом, погейкує на круторогих... Та видіння швидко зникло з важкої на похмілля голови. Хотілось водички, хоч маленький ковток, але ж треба вставати, іти до криниці... а тіло скувала така застаріла, така дрімуча лінь і байдужість до всього, що й вогнем його не підняти з холодної постелі. І тоді із темних закутків душі просочувалась ненависть до найсвятішого — до землі: "Ану її, розпрокляту!" Та Швайка знав: ранком, коли за пляшкою самогону Федоренкст^знов підбиватиме його, обм'яклого і захмілілого, йти на уклін в райуправу, він байдуже погодиться: "Раз, трясця його матері, треба — пойду. Аякже! Буде земелька"...
...Розбризкуючи грязюку, з шумом і свистом мчала по вулиці бричка. В ній, по-панськи розвалившись, сиділо двоє: .короткий неповороткий Федоренко (пика кругла й червона, як мідний 'таз) і сухий, наче дишло, Швайка. Біля кожної хати вони хрипіли п'яно й начальственно-грізнр:
— Гей, розтуди вашу!.. Завтра в обід до школи! Німців, чуєте, проважаєм! Уперьод, на фронт!
"Пан" староста іржав, як жеребець, а управитель Швайка тихцем підхихикував, ховаючись за широкою спиною свого благодійника. Так, благодійника, бо це ж за проханням старости його, Швайку, призначили управителем. Тепер вони вдвох — хазяї, пани над селом. Пий-гуляй, скільки душа бажає! Ось проведемо військо на фронт, буде гражданська власть — може, народ втихомириться. Кого за ребра візьмемо, кого земелькою задобримо. А то, бач, красна сволота, з німцями надумали шуткувать: там листочок паскудний підкинуть, там зіпсують машину, там кабель поріжуть. А комендант із кого нерви мотає? Із старости. "Пристрелю, — каже, — як собаку, коли диверсантів не зловите!" Еге ж, піди злови, коли усі вовком дивляться на германців. Та й мене, старосту, аби їхня воля, давно б із світу зжили. У-у-ух, сволота, до одного — в яму, нікого не пожалів би. Мене хіба пожаліли: за мішечок фуражу — в тюрму. Я їм не забуду! Я доберусь до них!..
Федоренко із присвистом хльоскає коней батогом, і бричка, мало не перекидаючись, летить по розгрузлій дорозі.
— Гей, розтуди!.. Німців проважаєм! — разом з грязюкою летять хриплі голоси...
Під вечір до Поліщуків завернув мотоцикліст — похмурий унтер-офіцер у темних окулярах. Не кажучи ані слова, вхопив Валька за руку і потяг до мотоцикла; із коляски викинув' залізний коток, показав на мигах, як треба змонтувати телефонний кабель. "Айн кілометр — цвай ур!" — штурхнув хлопця в спину, погрозливо ляснув себе по кобурі з пістолетом. Мовляв, коли за^-дві години не змотаєш кілометр кабелю, погано буде...
Мотоцикл, буксуючи в калюжах, попетляв степовою дорогою і зник за Козацькими могилами. Валько турнув ногою коток, вилаяв^.себе:
— Ах, йолоп! Дався в руки цьому очкастому!
Він спересердя плюнув у той бік, куди поїхав німець, і з сумом подумав: як же тепер викрутиться? Втекти нікуди не втечеш: фріц припреться до їхньої хати, і якщо не йому, то матері бідній дістанеться. Виходить — змотувати кабель? Валько швидше відрубав би собі палець...
А, може, й справді? Ні, не всерйоз, а так лише... подряпать, закутать ганчіркою і... вишнею, хоч сушеною, потерти зверху. Щоб червоно було...
Мати зібралась до річки прати білизну. В сінях вона побачила: сидить її старший .ин на долівці і, стогнучи від болю, перев'язує палець.